Пол Стюарт - Вокс

Дивні часи настали у Санктафраксі. Страшна посуха і кам’яна пошесть прикували до землі повітряні кораблі. У підземеллях Нижнього міста орудує молотоголовий гоблін Титуґґ. І хоча небо ще патрулюють Бібліотекарські Лицарі, жителі Санктафракса передчувають катастрофу.
Лише спілчанського голову і Найвищого санктафракського Академіка Вокса це не лякає. Усіма забутий і задурманений забудь-зіллям, він будує хитромудрі плани на майбутнє, і важлива роль у них відведена Руку Човноводу, колишньому повітряному пірату.

Ілюстрації Кріса Рідела
З англійської переклав Анатолій Саган

Присвячується Джекові, Кеті, Анні, Джозефові та Вільямові

Далеко-далеко звідси розкинувся Світокрай, схожий на могутній скам’янілий корабель із бушпритом, знесеним над безоднею. З навислої скелі у пустку зривається Крайріка. Хоч вона й широка, але плин її — млявий і повільний. Уже не один десяток років бурі з Відкритого Неба не приносили до спраглого Світокраю жадного бучного дощу, але тепер, коли небо засупонилося хмарами, а розпечене повітря обважніло від вологи, скидається на те, що погода от-от зміниться.

У найглухішому закутку Світокраю розташований огорнутий похмурими розбурханими хмарами Каменосад. Колись тут було родовище летючих скель, яким завдячує свою з’яву повітроплавання і з яких формовано самі Великі санктафракські скелі. Але відколи Світокрай спіткала кам’яна пошесть, прикувавши до землі повітряні кораблі й уразивши нову санктафракську скелю, Каменосад змертвів, перетворився на голе пустище, обсіяне купами кам’яного осипу. Навіть білі круки, що стерегли колись Каменосад, і ті покинули його.

На самісінькому вершечку Санктафракської скелі маячить Вежа ночі, де знайшла притулок Сторожа на чолі з немилосердним Орбіксом Ксаксісом. Вони ще вірять, ніби зцілити ушкоджену скелю зможе блискавиця Великої бурі, і ось уже багато років нетерпляче ждуть у цілковитій готовності на день, коли та буря вдарить.

Тим часом їхні опоненти, вчені-бібліотекарі, що знайшли собі утечище в підземних риштаках і переховуються там у бібліотечних залах, відкидають думку про можливе зцілення скелі блискавицею. Під проводом Великого Бібліотекаря Фенбруса Лодда вони вивчають і досліджують уламки враженого каменю, експериментують над ними, намагаючись знайти якийсь інший лік на пошесть; водночас вони не забувають про власну безпеку і завше готові дати відсіч кожному, хто зазіхне на бібліотеку та її таємниці.

А тих, кому на згадку про бібліотекарів починали зразу свербіти руки, було й без Орбікса Ксаксіса хоч греблю гати! Приміром, Ватаг Титуґґ — жорстокий молотоголовий гоблін, що спить і вві сні бачить, як бере під залізну п’яту і тих, хто живе в підземеллях Нижнього міста, і самих санкта-фраксців. Аби знаття, що ніщо не стане на заваді, він давно б уже так і вчинив. Або Матір Шматуй-пазур, сорокуха-матка Східного курника; з якою б утіхою вона побачила загибель бібліотеки, як би хотіла, щоб раз і назавжди обірвалася ниточка, яка ще єднає бібліотекарів та вільнян, мешканців Вільних галявин — заклятих сорокушачих ворогів.

На світанку і над заходи сонця небо над містом патрулюють Бібліотекарські Лицарі, які ні на мить не втрачають пильності, і Рук Човновод — один із них. Не так давно прибулий з Вільних галявин, він був уже вправний літун, нічим не гірший за своїх товаришів, які, поодинці чи парами, щодня вилітають на патрулювання. Намагаючись триматися в тіні, вони линуть у своїх човнах із мочардерева над потьмареною величчю Нижнього міста, обминають купи грузу та розверсті провалля Осип-Міста і маневрують поміж величезними дерев’яними бантинами та стовпами так званого Санктафракського лісу — неоковирної опорної конструкції, що утримує над землею поточену пошестю санктафракську скелю, не даючи їй остаточно осісти на ґрунт.

По закінченні своєї місії патрульні повертаються до бібліотеки і доповідають, що коїться нагорі — про кульові блискавки, про те, що в Осип-Місті бачили величезних чудовиськ-потвор, — і ці дивні донесення не можуть не бентежити. А погода тим часом стає що далі, то мокріша і гнітючіша.

Вокс Верлікс, якого звуть спілчанським головою і Найвищим санктафракським Академіком, знає про погоду геть усе. Були часи, коли він був найбагатонадійнішим учнем-хмароглядом свого покоління. То він, мавши буйну вдачу і непересічний розум, усунув від влади Кулькапа Пенте-фраксіса, заволодівши великим ланцюгом високого посадовця. То він узяв під свій протекторат могутні купецькі спілки. То під його орудою будувалися Вежа ночі, Велика Дорога Багнищем і Санктафракський ліс.

Але тепер, попри всі його гучні титули та величні задуми, можливості Вокса Верлікса вже далеко не ті. Не раз і не два вже пошивали його в дурні. Вежу ночі загарбав Орбікс Ксаксіс, на Великій Дорозі Багнищем орудувала Матір Шматуй-пазур, а в Нижньому місті правив залізною рукою Воєвода Титуґґ зі своїм гоблінівським військом. Хай там як, думає він, а краще вже утримувати безвільну ляльку, аніж бути загнаним у кут і щомиті боятися нападу сорокух. Мало хто сумнівається, що становище Вокса Верлікса — замороченого дурманом, безсилого і не до міри розтовстілого — у благенькому Палаці статуй мало чим різниться від ув’язнення.

А задурманений він тому (і це чистісінька правда), що управителька палацу без кінця напуває його забудь-зіллям. Проте трапляються і миті просвітління, і дарма, що Вокс не може згадати ані крихти з того, що було вчора, колишня слава оживає в пам’яті яскрава і свіжа, як і перше.

У такі моменти спогадів про минуле він будує плани на майбутнє. Хитромудрі плани. Мстиві плани. Бо попри всю свою самотність і неміч, Вокс не полишає мрії помститися тим, хто, на його думку, довів його до такого життя. Сорокухам, які з пронизливими криками поважно походжають по Дорозі Багнищем. Гоблінам, що шпацирують вулицями Нижнього міста. А також зловісним Сторожам Ночі, які сидять у своїй височенній вежі і недремним оком стежать за всім довкола.

Дивні часи настали. Через спекотну і заразом парку погоду, яка не віщує нічого доброго, здається, ніби ти в казані, який кипить, булькотить і ось-ось побіжить. Від задушливої спеки хиріють раби. Жеруться між собою сторожі. А мешканці Осип-Міста і Санктафракського лісу стають сваркі та неконтрольовані.

Ось-ось щось має статися. Тут — жадних сумнівів. Але що?

Що далі, то більше чуток. Зростають підозри. Запитань багато, але мало відповідей. Чого шукають Орбікс Ксаксіс та його Охоронці, коли щоночі збираються докупи і щось видивляються у небі? Що затіває Ватаг Титуґґ у стінах неприступних Мурашиних веж? Для чого Матір Шматуй-пазур скликала до свого імпровізованого двору, що