Пол Стюарт - Вільняк

— Отже, моя сестра… — Фелікс заледве вичавлював із себе слова.

— Твоя сестра та її флотилії пожертвували собою, аби порятувати учнів. Якби не битва під Великою бібліотекою, учням би вже ніхто не допоміг.

Фелікс поклав руку Ксантові на плече.

— Варіс пишалася б тобою, Ксанте Філатін, — сказав він просто.

Майданчик уже майже спорожнів, повітряні човни були прив’язані до човнов’язей під Світляковою вежею, а оборонці Нового Нижнього міста поставали на свої місця за барикадами. У небі без упину мигтіли метальні кулі.

Фелікс уже збирався йти, коли з’явився Громовий Вовкун, а з ним і Фенбрус Лодд. Великий Бібліотекар жваво жестикулював і щось кричав на вухо піратові. За ними, озброївшись чим попало, ішла різношерста ватага молодших бібліотекарів. Дійшовши до Фелікса, Великий бібліотекар зупинився. Обличчя його було червоне з обурення.

— Феліксе, твій друг небесний пірат не вірить, що ми, вчені бібліотекарі, можемо битися з ними на рівних! Спалили гобліни Велику бібліотеку? Спалили! О, помста наша буде страшна! Хай тільки спробує хтось нас спинити! Скажи йому, Феліксе, ну-бо, скажи йому це!

Вовкун закотив очі і знизав плечима.

— Мені… мені дуже шкода, дорогий мій Фенбрусе, — промовив Професор Світлознавства, ховаючи погляд.

— Жахлива втрата, — промурмотів собі під ніс Професор Темрявознавства.

— Велика бібліотека? — перепитав Фенбрус Лодд. — А-а, так, так. Але давайте про неї пізніше. Зараз ми повинні йти на бій!

Фелікс ступив крок до Фенбруса.

— Батьку, ми говоримо про Варіс, — стиха мовив він.

— А що вона, повернулася? — почав Фенбрус.

Фелікс ковтнув клубок у горлі й похитав головою.

— Гай-гай, вона вже не повернеться.

— Ти хочеш сказати… — знову промовив Фенбрус, і голос його раптом затремтів, перейшовши на уривистий шепіт.

— Так, батьку, — сказав Фелікс. — Варіс загинула.

Почувся звук, як ото з пробитого торохбольного м’яча виходило б повітря: то тихо, по-старечому застогнав Фенбрус. Борода висіла, як мачула, щоки пополотніли, а все тіло — де й поділися статечність та буйна вдача Великого Бібліотекаря — неначе зсохлося. Фелікс підійшов до батька, взяв його за руки, обняв.

— Вона загинула смертю хоробрих, — додав Фелікс. — Її смерть дала порятунок іншим…

Фелікс відчув, як затремтіло батькове тіло.

— Загинула, — ридав старий бібліотекар. — Я втратив геть усе. — Фенбрус спробував відсторонитися від сина.

Та Фелікс міцно тримав старого. Узявши батька за плечі, він пильно зазирнув йому у вічі.

— О, Феліксе! — невтішно бурмотів Фенбрус. — Книги, трактати, берестяні сувої… Ці втрати можна пережити… Можна розіслати на всі чотири сторони Крайземлі зелених, неоперених бібліотекарських учнів. Вони наберуться знань і напишуть нові книги, нові трактати, нові берестяні сувої. Та й Велика бібліотека… — Він похитав головою. — Гарна, чудова бібліотека… І навіть таку втрату я б пережив… — Він зітхнув. Фелікс міцно тримав його за плечі.

— Але Варіс. Моя люба, безстрашна донька… — По його мертвотно-блідих, одутих щоках текли сльози. — Я втратив її навіки… Не знаю, чи переживу я таку втрату. — Він знову запручався, та Фелікс міцно тримав його за плечі. — Як же я тепер без неї житиму? — стогнав Фенбрус.

Фелікс устромив очі в землю, голос його уривався і тремтів.

— Батьку… — промовив він тремтячим голосом. У тебе… у тебе є я.

Фенбрус зазирнув синові в очі.

— Ти хочеш сказати?..

— Так, — погодився Фелікс. — Я стану бібліотекарем. Разом ми відбудуємо Велику бібліотеку і поповнимо книгозбірню…

На хвильку Фенбрус остовпів. А небавом Фелікс відчув, як батько притягує його до себе і міцно, від душі обіймає.

— О, синку, — прошепотів він Феліксові на вухо. — Мій любий, любий хлопчику. — Він повернув голову і пильно зазирнув синові в очі. — Ти й справді гадаєш, ніби те все нам до снаги?

Фелікс ствердно кивнув головою.

— Упораємося спільними зусиллями, — сказав він просто. — Разом, батьку, ми перевернемо гори.

Ту ж мить від Світлякової вежі долинули свист, крики, і хтось загримів громовим голосом:

— Улани Вільних галявин, прямують просто на південь!

Фенбрус нарешті відпустив Фелікса. Професори Світлознавства та Темрявознавства дружно припали до своїх далекоглядів.

— Рук! — вигукнула Маґда і крізь сльози всміхнулася Ксантові. — Там же Рук!

Ксант, затулившись від сонця, що саме підбивалося над обрієм, і собі шукав очима уланів, що велетенськими скоками гнали до них верхи на зубощирах, чимраз ближчаючи. Переважна більшість важких, дебелих плигунів — гніді й жовтожарі. А посередині передньої лави впадав у вічі ще один зубощир — сухорлявий, жилавий, білої масті з рудявими плямами.

— Твоя правда, — ствердив Ксант. — Це таки Рук.

Улани стали забирати на північний захід; вигулькуючи з-за дерев та обминаючи стіжкуваті хижі гоблінівських колоній, вони обходили з флангу гоблінівську масу. Гобліни і не зогледілися, як улани вже промайнули повз них.

Маґда із Ксантом зачаровано дивилися, як зубощири велетенськими скоками перестрибували хижі й ухилялися від гоблінівських стріл та списів. Ще мить — і дужі плигуни почали перемахувати через барикади. Напинаючи повіддя, улани заспокоювали розжоханих тварин. Рук зупинив свого Чинквікса, вистрибнув із сідла, підбіг до друзів і обійнявся з ними.

— Нарешті ви вже тут! — засапано промовив він.

Його обличчя було у кривавих саднах, руки в синцях, накидка перетворилася на закривавлену і пошматовану полотнину. Та хай там що, а він був живий і, судячи з широкої усмішки на