Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

Сепари навколо розреготалися. Скерцо байдуже подивився на Ваху, потім на решту бойовиків, сплюнув криваву піну під ноги чорному й повільно, наче по складах, процідив:

— А чи не пішли б ви, товариші краснопері, на х…й зі своїми проханнями. Вакарімас ка?

Промовчав би Скерцо, залишився б живий. І побачив би знову свою дівчину, яка повернулася до нього, надіслала смс, що кохає й чекає.

Важко сказати, що більше розлютило Ваху — запропонований кіборгом маршрут руху чи гортанні звуки незнайомої мови, — та він вистрілив Скерцо в живіт чотири рази. Коли Скерцо помирав на холодній бетонній підлозі, йому в горло, ще живому, забили його улюблену флейту…

Медвідь дивився на портрет, у веселі очі загиблого друга, і губи його тремтіли.

Ваха не надовго пережив свою жертву. Він невдовзі загинув від кулі снайпера на порозі найкращого ресторану в Красному Камені. Стрілка, з чуток, найняв один місцевий авторитет на прізвисько Сиропчик, у якого, вибившись у люди, «легендарний» командир «ополченців» «віджав» «ліву» бензоколонку.

Ще одна «легенда народного спротиву Донбасу», у минулому ростовський мийник машин на прізвисько Ламборгіні, загинув тиждень потому, коли давав чергове інтерв’ю двом співробітникам «Первого канала» на руїнах Аеропорту. Прилетів нежданчик — міна 120 мм — і вбив на місці всю трійцю.

Кремль оголосив у Росії триденний траур, по дню на кожного героя, й ухвалив рішення поховати прах трьох «мучеників» у кремлівській стіні. Громадяни очікували на цю розрекламовану телеком подію як на Парад Перемоги.

Московська Патріархія вирішила була розпочати процедуру зарахування Ламборгіні (у миру Гліба Живоглотова) до лику святих Російської православної церкви, але хитрий борзописець Орловський десь розкопав «фактики» про те, що за п’ять хвилин святий мав свого часу дві «ходки»: одну за спробу згвалтування малолітньої, другу — за пограбування.

Скандал піднявся неабиякий, але його швидко зам’яли, як і історію з годинником, що сам собою зникає. Зрештою було прийняте компромісне рішення: до лику не зараховувати, а в стінці поховати. Вирішили, що там і так упирів досить. «Одним більше, одним менше», — сказав, за чутками, приватно ну дуже великий начальник, мало не Сам…

Тимура Орловського незабаром по-звірячому побили. Йому проломили залізною трубою голову й перебили пальці на правій руці. Нападники не знали, що він шульга. Поліція злочинців не знайшла. «Хулігани, з п’яних очей, — сказав слідчому прокурор, закриваючи папку чергового «висяка». — Хай Богу своєму дякує, що голову не відрізали».

Садист-маньяк-романтик «руського міра» Диркін зміг дивним чином безпечно для життя проїхати через численні блокпости з обложеного Солегорська в Красний Камінь. Кажуть, при цьому не обійшлось без епізоду, в якому дуже великі брудні гроші змінили одні ну дуже брудні руки на інші.

Але навіть для Москви він виявився надто «романтичним». Був відставлений, повернувся на батьківщину, став отаманом казачих військ Бийжидівського адміністративного округу в ранзі генерал-полковника. Їздить із охороною на броньованому «Мерседесі», отримує раз на місяць кремлівський пайок. Заснував організацію «Русский дух», раз на тиждень обов’язково виступає в найпопулярнішому телешоу «Мертвий ефір». Картає Путіна за нерішучість, через яку «просрали Донбас».

Снайпер Сергій випадково поперхнувся чаєм прямо на кухні й помер на місці. Нещасний випадок. Не пощастило.

Виставку фотографій Олексія Молчанова в київському Українському домі Ніка підготувала сама, трохи допомогли ентузіасти та волонтерські організації. На флешці, яку залишив їй Олексій перед смертю, були тисячі фотографій останніх днів КАПу. Друг Ніки, Сергій Карцев, головний фотограф і редактор київського бюро міжнародної новинної агенції, сам редагував для неї кожне фото й сам друкував їх для виставки. Останньої їхньої зустрічі у шпиталі, перед смертю, Олексій попрохав Ніку не віддавати фото ні в його газету, ні в якісь інші, а «просто показати людям».

Карцев поділився з Нікою, що сам мало не плакав, коли працював із цими, тепер уже історичними, кадрами. Вони вдвох урешті-решт відібрали сто двадцять фотографій, шістдесят із яких були портретами.

Чоловік Ніки, Степан, тепер уже Герой України і в ранзі підполковника, проходив другий курс реабілітації в шпиталі Міністерства оборони. Він отримав призначення на високу посаду в Генеральний штаб. Юрій Баркасов, популярний український блогер і експерт номер один у воєнних справах, назвав це призначення історичним і віщував Степану блискуче армійське майбутнє.

Син Олексія Арсеній, який прилетів із Техасу на церемонію кремації до Києва, на виставку не залишився. Бізнесмен. Багато роботи. Криза й таке інше.

Ніка згадувала, як мало не кинулася йому на шию, коли він увійшов до зали прощань у крематорії. Високий, гарний, молодий і такий… знайомий.

— Як ти… Перепрошую, як ви… — затнулася вона, не знаючи, як це сказати.

— Схожий на батька?

— Так, саме так. Дивовижно схожі.

— Ви були знайомі з моїм батьком? — Арсеній усміхнувся їй такою знайомою усмішкою, з такими знайомими ямочками біля рота.

— Так… Він урятував мені життя. Двічі.

— Це його улюблена справа — рятувати світ, — усмішка зійшла з обличчя Арсенія. — Вам пощастило. Свою дружину, мою маму, він не зміг врятувати. Жодного разу…

Арсеній летів бізнес-класом до Х’юстона, не випускаючи з рук урну з прахом батька.

— Пап, пам’ятаєш, як ти віз мене дитиною в Америку вперше? — прошепотів син, притискаючи урну до грудей. — Як ми надовго потім розсталися. А ось тепер я везу тебе. Додому, в Америку. Назавжди.

Він не торкнувся розкішної, навіть за мірками бізнес-класу, їжі, лише випив свій черговий Jameson із льодом. Так і заснув — із урною в руках.

Ховали батька й дідуся всією маленькою родиною. Ще прийшов його друг і колега по риболовлі Ренді. Коли в могилу опустили прах, діти — п’ятирічна Зоя й трирічний Макс — опустили туди старовинний срібний глечик із чорненою арабською в’яззю. Вони поклали туди кілька «золотих» монет із того піратського скарбу, який знайшли разом із дідусем минулого його приїзду в їхньому лісі. Дідусеві, якого вони називали Дєда, «на перших порах у раю можуть знадобитися золоті», — сказала Зоя, а Макс схвально закивав головою.

Джейн підійшла до них, присіла, обійняла дітей. Потім підвелася, обняла чоловіка. Вона любила і Ксюшу й Олексія, як рідних батьків, і щиро й беззвучно плакала.

Невдовзі на могильному камені під іменем Олексія з’явилася друга дата — 22 січня 2015 року. Ксюша померла 22 червня 2014 року. Вони жили не довго, але щасливо, й померли майже в один день…

А між тим Український дім раптом спорожнів. Біля дверей виникли кремезні хлопці в цивільному й нарешті до зали рішучою ходою увійшов високий статечний сивуватий чоловік середніх років у строгому ідеально підігнаному на нього костюмі без краватки. Він