Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

катакомб оперативного штабу української армії в сіре світло холодного дня вийшов генерал з охороною. За формою й озброєнням він нічим не відрізнявся від своєї охорони. Подивишся здалеку — звичайний солдат з автоматом на грудях.

Натомість начальник охорони, вищий за всіх на зріст, навпаки мав на собі сяючий білий маскувальний костюм і чорну розгрузку поверх нього. Відволікаючий маневр. Чим не мішень. Показний офіцер, що вирізнявся на фоні решти, мов тінь, слідував за генералом. У складі групи були також фотограф і журналіст, обидва теж військові.

Напередодні вночі сепаратисти зробили спробу прориву в напрямку Водяного в районі Краснокам’янського аеропорту, але були розсіяні українською артилерією, «зазнали значних втрат у живій силі й техніці».

Генерал, незважаючи на протести начальника охорони, вирішив на власні очі побачити поле битви, а заразом прогулятися по холодку. Коли генерал і його почет, місячи багнюку, що подекуди підмерзала, крокували розбитим, у глибоких воронках шосе до бронемашин, танків і вантажівок учорашнього супротивника, що димилися за сто метрів від них, над головами одна за одною просвистіли дві міни. Усі пригнулися, стали на коліно.

І лише генерал не ворухнувся. Потім, коли прилетіли й вибухнули вже ближче ще дві міни, охорона кинулася займати позиції в сусідній лісосмузі. Начальник охорони благав генерала йти за ними. Генерал спокійно, не підвищуючи голосу, наказав йому піти «на х…й» і відступити в кювет — наказ, який офіцер не міг ігнорувати.

Журналісти й усі охоронці, включно з їхнім командиром, лежали або сиділи в лісосмузі зі зброєю напоготові, утворивши щось на зразок півкола. Генерал і далі стояв посеред шосе сам-один. Він закурив. Ще дві міни промчали над його головою й гухнули зовсім близько, обдавши охоронців багнюкопадом із липких грудок не повністю замерзлої глини.

Генерал стояв, наче глухий, наче чекав, коли міна, нарешті, прилетить до нього і для нього закінчаться всі скрути й поневіряння військової служби на такій високій посаді. Але обстріл припинився. Охорона й журналісти вибралися на дорогу, обтрусили багнюку й рушили за генералом далі. Зупинилися біля підбитого Т-72. Поряд із ним лежали два чорних, як головешки, ще задимлених трупи. Генерал постукав долонею по холодній броні танка.

— Можемо ж, коли схочемо, — сказав він уголос, схоже, сам до себе. — Більше не відступатимемо. Не маємо права. Якщо полізуть знову, для них тепер усюди буде суцільний Аеропорт.

Журналіст із блокнотом на цей момент наздогнав генерала й почув останню фразу.

— Що сталося в Аеропорті? — вдихнувши глибше морозне ранкове повітря, наважився спитати журналіст. — Яка там зараз ситуація?

Генерал зупинився, байдуже подивився на співбесідника й так само байдуже відповів:

— Нічого особливого в загальній ситуації не сталося. Ми контролюємо частину території Аеропорту. Супротивник контролює іншу частину. Лінія фронту зараз проходить посередині. Якщо ви хотіли спитати конкретно про термінал[226], то, з огляду на відсутність доцільності й далі утримувати цей абсолютно зруйнований об’єкт, наші вояки організовано залишили його…

Орки зайшли в термінал без пострілів. Вони забрали своїх поранених і вбитих, і всіх живих кіборгів. Вони не стали нікого відкопувати, бо ніхто більше під руїнами не стогнав.

Над задимленим терміналом до смерку кружляли дві пташині зграї. Одна велика, чорна, друга — маленька, біла. Вони не кричали. Кружляли мовчки. Потім обидві зграї розлетілися в різні боки.

* * *

Олексій ішов до берега річки. На березі, спиною до нього, сиділа жінка. Він одразу впізнав її, навіть не з рудого волосся. Він упізнав би її з мільйона. Тихо підійшов іззаду, хотів закрити їй очі долонями, але вона, наче знала, сказала йому: «Сідай».

Він сів поряд. Вони не дивилися одне на одного, вони дивилися на тиху воду перед ними. Мовчали.

— Хлопчику мій, я так сумувала за тобою, — раптом сказала вона. — Я вже зачекалася тебе тут. Я сама не донесу.

І простягнула йому руку.

Біля її ніг на піску стояв чималий плетений кошик, повний білих і підосичників. Молодих і міцненьких, один до одного…

Епілог

«Цивілка» сиділа на ньому так собі. Медвідь уже не видавався хвацьким сталевим комбатом десантної бригади. Його обміняли через місяць полону. Він досі накульгував на одну ногу. На всю праву щоку й частину лоба розповзлася зарубцьована бузкова опікова пляма. Десну справа натирав не надто ретельно підігнаний протез.

Трохи кривлячись від стерпного болю в роті й у нозі, він повільно переходив від фото до фото, від портрету до портрету, і губи його беззвучно ворушилися. Зі стін прямо в очі йому дивилися мертві й живі. Медвідь просив прощення в усіх своїх хлопців, яких він мав би врятувати й не врятував.

Двадцять троє з них загинули, дванадцятеро пропали безвісти, вважай, теж загинули, залишилися під завалами Аеропорту, як у братській могилі. Решта двадцять п’ятеро з тих, чиї очі буравили комбрига з шістдесяти портретів на стінах головної зали Українського дому, у центрі Києва, були поранені — хто тяжко, хто полегше. Дехто досі лежав у шпиталі, двоє були в комі.

Дружина з ним не приїхала. Сказала, надто складно буде на ці фото дивитися. Вона зберігала вагітність. Знову хлопчик, як сказав лікар.

— Може, дівчинка вийде, коли ти воювати перестанеш, — усміхнулася вона до чоловіка.

— Напевно. От лише не схоже, що ця війна скоро закінчиться.

На момент, коли в Києві нарешті відкрилася посмертна виставка робіт американського воєнного фотографа Олексія Молчанова, Медвідь уже командував десантно-штурмовою бригадою.

Він затримався довше біля портрета Скерцо. Той присів, спираючись на одне коліно, на тлі зруйнованого вікна, у якому виднівся задимлений силует згорілого танка, з автоматом на колінах і флейтою біля губ. Очі його були живі й веселі, як завжди. Ось зараз він перестане грати й відмочить якусь свою хохму.

Він і відмочив свого останнього дня. Він був єдиним неушкодженим бійцем зі жменьки поранених, яких сепари взяли тоді в полон. Міг піти з Олексієм і допомогти йому нести Степана. Але відмовився залишити поранених хлопців, і за відсутності загиблого лікаря Айболитя-Сєргєїча до кінця допомагав їм, як міг: поїв спиртом зі своєї фляжки, перев’язував голови, руки й ноги. Обшукуючи його в ангарі з пробитим, як решето, дахом, сепари серед іншого знайшли в його розгрузці флейту в чохлі.

— Музыкант, что ли?[227]

Скерцо мовчав.

— Ага, понятно, еще один немой, — сказав командир сепарів Ваха, весь у чорному, худий і смиканий. — А сыграй-ка нам какую-нибудь песенку, немой. Сыграй нам, падла, «Ще не вмерла…» Вдруг и правда оживет