Маріо Варгас Льоса - Поклик племені, Маріо Варгас Льоса

до деякої міри цей безсторонній спостерігач у житті людей є передвістям того, що сторіччям пізніше Зигмунд Фройд, описуючи підсвідоме життя, назве супер-еґо. Цей безсторонній спостерігач має ще один сенс існування, який згодом виявиться однією з основ ліберальної доктрини: індивідуалізм. Якщо моральна поведінка значною мірою залежить від власної натури кожного індивіда, то останній є базовим елементом суспільства, вихідною точкою різноманітних соціальних груп, до яких він одночасно належить, але жодна з яких не може поглинути його чи розчинити в собі: родина, професія, релігія, суспільний клас, політична партія.

Адам Сміт писав вишукано і точно (мимохідь скажу, що іспанський переклад «Теорії моральних почуттів» Карлоса Родріґеса Брауна є чудовим), він був чоловіком, чутливим до доброї літератури (у цій його книжці є захоплена похвала «Федри» Расіна) і краси, яку він знаходив на лише в мистецьких і літературних творах, але також у людських вчинках і, звісно, в природі і речах. Якийсь достойний вчинок, прояв безкорисливості, солідарна дія пробуджують, каже він, відчуття краси, яке можна порівняти з тим, яке викликають чудовий краєвид, милозвучна музика або життя, що протікає у стриманості, повазі до ближнього, дружбі і бездоганній поведінці. У своїх висновках він згадує «оте бажання краси, яке в нас породжують як живі, так і неживі предмети» (с. 570).

«Теорія моральних почуттів» була улюбленою книжкою Адама Сміта, який ніколи не уявляв, яку революцію спричинить у світі ідей, політики і економіки його «Багатство народів». Її дуже високо оцінили Девід Г’юм, Едмунд Берк, а в решті Європи такі авторитетні інтелектуали, як Кант і Вольтер. Останній, прочитавши її, сказав: «У нас нема нікого, рівного йому, мені прикро за моїх любих співвітчизників».

Та є дещо навіть важливіше: здобутий ним авторитет дозволив йому збутися університетських обов’язків, дістати місце, яке забезпечить його майбутнє, дозволить вільно віддатися письму і здійснити жадану подорож освіченішою Європою. У квітні 1759 року Девід Г’юм повідомив йому, що Чарльз Таунсенд, вітчим молодого герцога Баклю, який на той час вчився в Ітоні, для продовження навчання планує відіслати його у Ґлазґо. Цього не сталося, але через декілька років Адам Сміт отримав від Таунсенда дуже конкретну пропозицію: стати наставником молодого герцога (спадкоємця великих статків) і супроводжувати його у довгій навчальний мандрівці Європою. Умови не могли бути вигіднішими: платня у 500 фунтів, після якої довічно виплачуватиметься щорічна пенсія у 300 фунтів (то була вища сума, ніж та, яку він заробляв як професор). Сміт пристав на пропозицію, покинув Університет Ґлазґо і подався до Лондона, де познайомився з тим, хто наступні три роки буде його учнем (юному герцогу тоді було вісімнадцять). Між ними одразу виникли взаєморозуміння і прихильність, які триватимуть решту їхнього життя. Молодий аристократ був уважним і працьовитим, шанобливим і люб’язним і назавжди зберіг великий пієтет і вдячність до свого наставника, який між 1764 і 1766 роками супроводжував його у європейському вояжі.

Сміт та його учень побували спочатку в Тулузі, де зупинилися на півтора року. Дещо вказує на те, що в цьому місті він почав робити начерки до «Багатства народів». Друге місто Франції все ще було зворохоблене справою Каласа, яка вразила пів Європи фанатизмом і жорстокістю, якими було пронизане. У 1761 році у місті було знайдено повішеним сина протестантського торговця Жана Каласа. Останнього звинуватили в убивстві сина з метою завадити тому навернутися на католицьку віру. Нещасного Каласа, засудженого parlement[7], у березні 1762 року колесували, задушили, а потім спалили. Це розв’язало знамениту кампанію Вольтера проти вчиненої несправедливості з вимогою посмертно реабілітувати жертву. Його знаменитий памфлет, присвячений цій справі, «Трактат про толерантність», стане однією з багатьох книжок і брошур, які Адам Сміт надсилатиме у Шотландію впродовж двох років, проведених ним у Франції і Швейцарії.

То був єдиний раз, коли Адам Сміт об’їздив ці країни, де завдяки рекомендаціям вітчима герцога Баклю, Девіда Г’юма та інших, учащав до модних салонів в Парижі, а ще відвідував театри і концерти та познайомився зі славетними інтелектуалами. Була навіть одна дама, яка, захопившись ним, не давала йому проходу, тоді як він робив усе можливе, аби збутися її. Декілька разів він зустрічався у Ферне з Вольтером, а в Парижі — з такими філософами і письменниками, як д’Аламбер, Тюрго, Гельвецій, барон Гольбах, Мармонтель і передусім з Франсуа Кене та фізіократами, чиї економічні тези він гостро критикуватиме у «Багатстві народів». Та особисто Кене, з яким у нього було декілька зустрічей, ймовірно, дуже полемічних, припав йому до смаку: якось він сказав, що якби Кене був живий, коли з’явилася його книжка, він присвятив би її йому. Перебування в Європі довелося скоротити: хвороба герцога Баклю і смерть його молодшого брата змусили їх прискорити повернення. У середині листопада 1766 року вони повернулися в Англію. Адам Сміт уже ніколи не покидатиме своєї країни.

Написання «Багатства народів»

Вернувшись із Франції, Сміт затримався в Лондоні на пів року, до травня 1767-го. Повернення до Шотландії відклалося через коректуру третього видання «Теорії моральних почуттів», і він трохи працював у Національній бібліотеці, чудовій книгозбірні, яка відкрилася в той час. До Керколді він поїхав із чотирма великими паками книжок і прожив там — з матір’ю і кузиною Джанет Дуґлас — шість років, упродовж яких дуже просунувся вперед у написанні амбіційної книжки, в якій хотів продовжити дослідження систем, які підтримують суспільний і природний порядок. З ранньої юності він був переконаний, що лише розум — а не релігія — може їх зрозуміти і пояснити. Тепер він узявся описати організацію економічного життя і прогрес суспільства.

Сміт мав спартанське життя, яке було зосереджене на дослідженні і написанні його праці. Він нечасто виходив у світ; зазвичай робив довгі прогулянки морським узбережжям, і легенда оповідає, що іноді його, дуже засапаного, бачили в селах за кілька миль від його дому — він перебував у стані повного самозаглиблення, з якого його витягало лише калатання церковних дзвонів або дзвіночки овечої отари. В хвилини дозвілля він розважався ботанікою, класифікуючи рослини в своєму саду за систематикою шведського натураліста Карла Ліннея, чиїми дослідженнями був вражений. Одну зі своїх нечисленних мандрівок він здійснив, аби побувати на уродинах свого колишнього учня, герцога Баклю, який пошлюбив Елізабет, доньку герцога Монтегю. В маєтку цієї пари, палаці Далкіт на околицях Единбурга, він провів кілька місяців.

Хоча в його чудовій бібліотеці в Керколді було зібрано велику частину економічного та політичного матеріалу, потрібного йому для консультацій, з його листування, в якому він просить друзів з Великої Британії та Європи надсилати йому