Маріо Варгас Льоса - Поклик племені, Маріо Варгас Льоса

нещастя думати, що ніхто не повірить жодному сказаному нею слову, почувалась би парією в людському суспільстві, її б лякала сама лише ідея інтегруватися в нього чи з’являтись у ньому, гадаю, вона майже напевно померла би з відчаю» (с. 587). Багато що змінилося за ті сторіччя, які минули, відколи Адам Сміт написав ці рядки, і з моральної точки зору, люди нашої епохи змінилися на гірше, бо в наші дні важко уявити, що багато людей здатні померти, злякавшись думки, що їхні ближні вважатимуть їх брехунами. Проте той, хто написав це, аж ніяк не грішив наївністю: його аналіз моральної поведінки є дуже точним і складним і завжди ґрунтується на переконанні, що навіть за найгірших обставин порядність бере гору над непорядністю: «Природа, коли створила людину для суспільства, наділила її самобутнім бажанням тішити собі подібних і справжньою нехіттю їх ображати. Вона навчила її відчувати задоволення, коли її сприймають позитивно, і страждати, коли її сприймають негативно» (с. 236).

Ще одним ключовим словом у цій книжці є «належне» — не в сенсі власності, а в сенсі адекватної, правильної і обачної — належної — позиції у стосунках індивіда з рештою людей.

Цікава, мінлива, неоднозначна і прониклива книжка, почасти схожа на порадник з добрих манер, а інколи — на психологічний аналіз почуттів та емоцій, які відчуває людина до ближнього, а іноді — на підручник з психології. Насправді йдеться про дослідження людських стосунків і того, як вони дають змогу суспільству функціонувати і в його лоні виникати низовій солідарності, яка стоїть на заваді його дезінтеграції і зникненню. А також — про моральне чуття, яке дозволяє нам відрізняти добре від поганого, підроблене від справжнього, правдиве від фальшивого. То був перший том Адама Сміта, покликаний створити оту «науку про людину», якою він займатиметься решту свого життя і яку так і не завершить.

Реакції та лінії поведінки, що їх описує книжка, враховують бідність і багатство, суспільні упередження, позиції індивідів у суспільстві, але загалом вона зосереджується на звичайних громадянах, які являють собою норму. Зазвичай вона швидко проминає тих, хто від неї відхиляється і порушує (отих людей-монстрів, які так приваблювали Жоржа Батая). Тому суспільство, описане в «Теорії моральних почуттів», подекуди здається нам дещо ідеалізованим через його взірцевість і правильність. Бо в житті є не лише нормальні люди, є також анормальні і виняткові. Але було це зумовлене не лише тим, як Адам Сміт бачив суспільство, а передусім тим, яким він був. Хоча свідчень про його особу маємо небагато, ті, що є, в один голос стверджують, що був то не лише інтелектуал найвищої проби, але й добрий чоловік: добропорядний, чесний, простий, аскетичний, надзвичайно ввічливий, який вкрай рідко бував у кепському настрої і чиє життя було віддане науковому дослідженню. Він дивував усіх своєю звичкою поринати в роздуми і за будь-яких обставин відключатися від того, що його оточувало. Один із його друзів із Обраного товариства, з якими він зазвичай зустрічався в тавернах Единбурга, розповідає, як зненацька, у розпал дискусії на юридичні чи філософські теми, всі помічали, що Адам Сміт відсутній: він сидів, втупивши очі у порожнечу, щось тихо бурмотів собі під ніс, занурений у власний світ, далекий від усього, що його оточувало.

У фокусі «Теорії моральних почуттів» — передусім чоловіки, однак жінка, на його думку, має певні специфічні особливості, якими від них різниться, як-от ця, дуже тонка: «Людяність притаманна жінці, великодушність — чоловікові» (с. 342). Велика частина книжки аналізує відособленого індивіда, але у фінальних розділах, перед тим як він зробить огляд моральних систем — Платон, Арістотель, Зенон і стоїки, епікурейці, Ціцерон, — аби протиставити їх своїй, аналіз пошириться на індивіда як частину родини, нації і врешті людства. Ці розділи є прелюдією до деяких великих відкриттів «Багатства народів». Наприклад, його чітка позиція супроти націоналізму, ідеї про те, що через емоційний зв’язок, який поєднує індивіда з його батьківщиною, за останньою завжди треба признавати рацію, навіть коли вона її не має: «Любов до нашої країни часто схиляє нас дивитися із найлихішими ревнощами і заздрістю на добробут і велич будь-якої поближньої країни» (с. 411). Він це називає «низьким началом національного упередження» (с. 410). Трохи згодом, говорячи про Францію та Англію, він заявляє, що «аж ніяк негоже таким освіченим націям, як ці, заздрити щастю і внутрішньому добробуту іншої» (с. 412). Це неприйняття національної перспективи як чогось переважаючого та егоїстичного, що виправдовує свавілля, спонукає Сміта засуджувати догматичний дух отих «настільки захоплених красою свого ідеального політичного проекту» «доктринерів», які вірять, що «зорганізувати різних членів великого суспільства можна так само легко, як розставити фігури на шахівниці» (с. 418). Далі він нагадує, що ці фігури не мають іншого «рушійного начала» крім руки, яка їх переставляє, і що «на просторій шахівниці людського суспільства кожна фігура має власне рушійне начало», незалежне від того, яке б їй хотіли насильно нав’язати закони. Це вперше в історії хтось відзначає, що суспільство може мати власну динаміку, похідну від його внутрішньої організації, яку треба поважати, щоб запобігти анархії чи необхідності вдаватися задля її досягнення до найбрутальніших репресій — це те, проти чого він виступає, нагадавши «прекрасну максиму Платона»: не застосовувати проти країни сили більшої, ніж та, яку застосовують проти батьків (с. 418).

Та, мабуть, найоригінальнішим у «Теорії моральних почуттів» є поява на її сторінках безстороннього спостерігача — судді чи арбітра, якого ми, люди, маємо всередині себе і який, завжди займаючи об’єктивну позицію щодо нашої поведінки, судить її, схвалюючи або засуджуючи те, що ми робимо і кажемо. Цей персонаж по-різному визначається протягом книжки: «великий затвірник, благородний напівбог у душі», «власна совість», «внутрішній суддя», «відомий суддя і арбітр нашої поведінки», «славнозвісний затвірник», «оті заступники Бога, що є всередині нас» тощо. Ототожнення цього безстороннього спостерігача зі свідомістю не є цілком правильним, бо вважається, що людина керує своєю свідомістю, тоді як безсторонній спостерігач утримує дистанцію стосовно суб’єкта, частиною якого він є, займає позицію, яка дозволяє незалежно схвалювати або засуджувати все, що той робить, думає чи говорить. Це також не є точною проекцією божества на індивіда, бо, як показує у книжці глибокий аналіз Адама Сміта, безсторонній спостерігач не завжди є таким нейтральним, яким би був сам Бог; він схильний виявляти лагідність щодо суб’єкта, демонструє спалахи фаворитизму чи, навпаки, надмірної суворості щодо його бажань, почуттів і пристрастей і в такий же суб’єктивний спосіб може перебільшити своє несхвалення й осуд. Як звертає увагу професор Д. Д. Рафаель у своїй книжці про Адама Сміта[6],