Рія Тас - Вмій програвати, Рія Тас

- Дякую, ти вибач, може я різка була, я просто хвилююся про її здоров’я. – і чого я так завелася? Мамі заживо треба пам’ятник поставити, вона живе між двух вогнів.

- Да я вже звикла, що ти така. Говорюш вся в нашу Нінель - одночасно посміхаємося - Які плани на день?

- Думала з Аліною зустрітись, автобус  о четверті до наступного мого приїзду вже не побачимося,  ти ж не забула про те що я сьогодні їду?

- Ні, що ти, ти ще не поїхала, а я вже сумую – у неї виступають сльози.

- Не хвилюйся час швидко летить, не помітиш як знову приїду, не встигнеш і відпочити від мене.

 - А коли це ти мене втомлювала?

- Ну це ж образно, а взагалі подумай над моєю вчорашньою пропозицією, ти ж така молода.

- Льолька, досить! Тобі ж не подобається, як Ніна Семенівна тебе сватає, що ж ти тоді до мене як реп’ях причепилась?

- Все я тебе почула. Я пас – підіймаю руки до гори – Твоє життя вирішуй сама, але знай я не проти і була б дуже рада, якби у тебе хтось був.

Сніданок проходить спокійно, обговорюємо мій від’їзд і на душі так сумно одразу, але нічого вище ніс.  Вивчусь, знайду високо оплачувану роботу і відправлю своїх дівчат на море, якщо що це я про маму та Нінель.

Божечкі, це ж треба було таке придумати Нінель, кожного разу як згадаю всю серйозність ба, коли вона це вимовляла, думала як від сміху не луснути, ну це треба було бачити.

Після сніданку годую Туза, трішки граюся з ним, я ж сумуватиму і за ним, лежу на гамаку  - все по традиції.

Прямую до своєї кімнати, мама говорить по телефону і судячи з розмови з тіткою Вітою. Вони разом працюють тільки мама сімейний лікар у мене, а тітка Віта у гінекології працює, теж лікар. Дістаю з шафи велику валізу, дивлюся на неї і розумію, що однієї мені буде замало, тягнуся за другою не меншого розміру. З ними я приїхала сюди  в кінці червня, вони вже встигли припасти пилом, розкриваю їх оглядаю маштаб роботи. Розумію, що треба скласти все компактно та потроху починаю складати речі, головне нічого не забути. Бо прийдеться приїздити серед тижня або просити маму, щоб відправила поштою, а що перший варіант не зручний для мене, що другий.

Спочатку вирішую скласти речі, які найбільше не обхідні – це постільна білизна та рушники, без цього ніяк.  Потім приступаю до косметичних засобів та засоби особистої гігієни, одяг, взуття. У результаті у мене виходить дві великі валізи і це же без консервації, яку дасть мама та овочів з фруктами з бабиного городу та саду. І як я це все вестиму. Нічого якось і довезу, як каже ба вона сильна та незалежна, отже і я така сама.

Я бурчала навіщо це все – огірочки, помідори, морковка, картопля, а сама везу до гуртожитку, я можу прожити і без варенні, малосольних помідорів та огірків, але моїм сусідкам по кімнаті дуже подобаються консервації бабусі, особливо домашня аджика.

Вже уявляю нашу завтрашню зустріч з сусідками, подругами нас складно назвати, бо всі з різних курсів та спеціальностей. Але ми полюбляємо у вечері приготувати смачну вечері та обговорити студентські новини.

Зазвичай з мене закрутки, з Ілони жарена картопля, з Насті фірмові биточки її мами, дівчина живе не далеко від Києва, тож додому їздить кожен тиждень і привозить смачні биточки, а з Каті вишнева наливка її батька. Так і проводимо вечори не часто, але ми таке  полюбляємо.

Після того як валізи зібрані, видихаю та набираю Аліну.

- Слухаю, – протягує у слухавку Аліна.

- Привіт, а чого так втомлено?

-  Олько, ти ще й питаєш ми вчора три сотки картоплю викопали. Я заледве до  ліжка вчора дійшла. А сьогодні тіла свого не відчуваю – і вона ще вчора пропонувала мені вийти.

- Тобто, ми сьогодні не зустрічаємося?

- Яке ти, що дурна, звичайно зустрічаємось – весело щебече, голос набагато бадьоріший ніж був – Через годину на нашому місці.

- Добре – скидаю виклик та іду збиратися.

Знаючи Аліну, якщо вона говорить що за годину збереться, то це зверху можна накинути ще хвилин сорок. Тож я не поспішаю проводжу деякий час ще на вулиці, бо вдома навіть повітря свіжіше, ніж в Києві. Я люблю столицю, але інколи там буває так сумно, що хочеться психанути та все кинути, але я собі не даю цього зробити.

Через годину стою вже на нашому місці з подругою. Наше місце – це місцевий парк тут пройшло всі наші шкільні роки. Тут ми гуляли після уроків, сюди ми тікали з уроків. І лише тут найсмачніша шаурма, яку я тільки куштувала з роками вона не змінилась. Скільки себе пам’ятаю тут завжди стояв цей маф з фаст - фудом. Встигаю лише присісти як чую позаду знайомий голос. І не запізнилася, ну майже всього-то, якихось десять хвилин, то це нічого.

Пригадую як на минулу нашу зустріч подруга запізнилася на п'ятдесят хвилин. І це нічого, якби не почався дощ і я не промокла та не захворіла. Аліна, тоді довго ще вибачення просила.

- Льолька!!!! – і чого так горлопани спитав би в неї, але вона завжди такою голосною була.

- Аліно, тихіше на нас вже, як на навіжених дивляться, а точніше на тебе – посміхаюся – Привіт – обіймаємось.

- Ну привіт. А тобі хіба не все рівно?

- Чесно начхати, але якщо хтось знайомий побачить, не всі ж знають, які ми з тобою.

- Ну, тоді все мовчу, буду з тобою пошепки говорити – зменшую свій голос, що я заледве  щось чую.

- Да не настільки ж тихо, я тебе майже не чую.

- Тобі, як завжди не вгодиш. Голосно говорю – горлопаню, тихо – ти не чуєш. Все бу – ба – бу, бурчиш та бурчиш, тобі ніби не дев’ятнадцять, а під шістдесят.

- Все проїхали і на хвилинку дев’ятнадцять мені буде через півтора місяці. Нагадую 25 жовтня, якщо ти забула!

- А ну тоді ладно. Вибачте, що я збільшила вам вік – іронічно та зі сміхом говорить – Куди ідемо?

- Не знаю, мені не принципово.

- Тоді пропоную до Ашотіка за шаурмою та лимонадом і посидимо десь. Я таке почула, вмреш, як дізнаєшся.

- Звучить інтригуючи!

- Як там Ніна Семенівна? - запитує подруга поки ми прямуємо до знайомого мафу. Якщо чесно моя ба не дуже любить Аліну, але подрузі я цього не говорю.