Валерія Серпень - Зліпи мені щастя, Валерія Серпень

— Страшенно хочу тебе поцілувати і не отримати за це по морді…

— То цілуй — тремтячими губами відповідаю і тягнуся до нього сама.

Цей поцілунок припорошує мою свідомість пухкими відчуттями тепла і ніжності. Ніжний і нестримний водночас. Трохи незвично від лоскоту його бороди на обличчі, та це вмить забувається, щойно він притискає мене до себе сильніше. Цілує, доки не закінчується повітря в легенях. Потім робить перерву на мить, щоб вдихнути і з новою силою і обережністю захвачує мої вуста в полон.

Нагорі чується якесь шурхотіння, мабуть тітка Галина повернулася.

— Тарасе, — шепочу йому в губи, — Потрібно зупинитись. Послухай. Чуєш? Тітка повернулася.

— Як невчасно, — зітхає, неохоче випускаючи мене зі своїх обіймів.

Потім підводиться сам і гамселить по ляді, щоб його точно почули.

— Тітко Галино, порятуйте! — і де в нього беруться сили на жартівливий тон і усмішку, я ж вся горю у полум’ї пристрасті, що він розпалив у мені своїм поцілунком.

— Йой, Тарасе, це ти там? — ляда відкривається і тітка заглядає до погребу, — І ти, Міє? Що ви там робите?

Ми піднімаємось драбиною нагору, і я сором’язливо відводжу погляд від пильного тітчиного. По очах її бачу, що підозрює нас у всяких неподобствах. Тітка регоче.

— Кращого місця для любощів не знайшли?

— Ми не… — хочу все заперечити, та несподівано приходить усвідомлення, що марно. В мене ніжна шкіра і на ній лишилися сліди від Тарасової бороди, а губи припухли від поцілунку, — Ми випадково. Тарас прийшов лампочку замінити.

Я червонію, а Тарас бере ситуацію в свої руки і розказує тітці як все було насправді. Ну чи майже все. Тітка сміється, бідкається, що мабуть треба було останнім автобусом їхати, то ми мали б ще годину, як мінімум.

— Я проведу, — зголошуюся провести Тараса, коли він, попрощавшись з тіткою, зібрався додому. Він киває і ми виходимо з будинку. На вулиці сутеніє, зима все-таки.

Тарас притискає мене до себе, ховаючи свого носа в моєму волоссі, я ж бо вискочила без шапки, лише кожуха встигла на себе накинути.

— Прийдеш до мене ввечері? — шепоче мені в скроню, безсоромно натякаючи на продовження, — Вибачай, не вмію гарно говорити. Але дуже хочу, щоб прийшла.

— Я подумаю. — а сама горнуся до його міцного тіла, ховаючись в сильних чоловічих обіймах.

— Тільки шапку вдягни, — цілує в носа і підштовхує мене назад до будинку, — Мороз на дворі. А вночі він міцнішає.