Валерія Серпень - Зліпи мені щастя, Валерія Серпень

Випадкова зустріч біля супермаркету за місяць до Різдва може кардинально змінити життя. А якщо з першого разу не впізнаєш свою долю, то вона нагадає про себе зовсім скоро. Лишається тільки не проґавити своє щастя і схопити удачу за хвіст.

Розділ 1

— Соломіє, ти скоро будеш? — лагідним голосочком промовляє в слухавку голос Олега. Як же він мене бісить! Ледве стримуюся від того, щоб буркнути щось неприємне, відповідаю.

— Так. За годину.

— Ну чого так довго? — капризує, як маленький, таким само голосочком, — Купиш мені шоколадку в магазині, будь ласка.

— Гаразд.

Зціпивши зуби, повертаюсь від каси, де вже підійшла моя черга, назад до магазину, щоб взяти Олегу шоколадку. Він любить шоколадні батончики, з всілякими горішками і нугою. Обираю три різних і кидаю до кошика з продуктами. 

До Нового року ще місяць, а полиці магазинів вже просто вщент заповнені всілякими смаколиками для дітей. Щоправда, дітей в мене до цього часу немає. А на носі, окрім Нового року, ще й тридцятка. Ага, ще й прищ на додачу. І це я не про Олега зараз, раптом що. А справжнісінький прищ.

Він псує мені настрій всім своїм виглядом і недоречністю. Як і Олег. Ми вже рік живемо разом, а я відчуваю себе так, ніби всиновила собі дорослого тридцятирічного сина, бо його нарешті покинула мама, відлучила від грудей так би мовити. Щоправда про його благополуччя потурбувалася, подарувавши йому власну квартиру. 

Золота жінка його мати, Катерина Григорівна, завжди справляється моїми справами і піклується, мов рідна. А от Олег вважає, що мама передала його під мою опіку. Соломіє, навари мені супчику, щось у мене температура. Соломіє, збігай в магазин по шоколадку, щось в мене настрій поганий. В мене мабуть депресія, нічого не можу робити. Сольо, я не можу працювати, не з моєю тонкою душевною організацією гнути спину на чужого дядю. Не чоловіча це робота з ганчіркою по хаті бігати. Бісить. 

Я встигаю працювати в магазині секонд-хенду, мити і прибирати квартиру одного підприємця щосереди, готувати, прати, прибирати нашу квартиру. А ще бігати по ринках і магазинах на закупи, щоб Олежику все свіже приготувати. А потім плентатись з пакунками через все містечко додому.  

Жалію себе і злюсь одночасно. Мабуть тому мені касирка на виході з магазину і пакет не запропонувала, що моє перекошене обличчя викликало лиш бажання пошвидше мене відпустити.

Така сердита, що хочеться гарчати. Хоча б на когось.

В дверях зіштовхуюсь з якоюсь брилою, ледь мазнувши поглядом по його червоному одягу, перечіпляюсь через поріг і лечу без гальм просто в сніг, якого насипало по коліна за добу. Ледь не зарилась в нього носом, прищ так точно торкнувся холодної поверхні.

Дужі руки чоловіка в червоному комбінезоні, міцно ухопивши мене за каптур, обережно підіймають вгору від землі. Перехоплюють за талію ззаду, сплітаючи довгі грубі пальці в області мого живота.

— Куди ж ти так летиш? Під ноги не дивишся. — грубо кидає мені в спину, — Ледь з ніг не збила!

— То це я винувата? — обурююсь і зненацька вирішую, не обертаючись до причини свого падіння обличчям, позбирати те, що випало з мого пакета. Різко нагинаюсь, помітивши три шоколадки для Олега в снігу під ногами, і впираюсь своєю п’ятою точкою в червону скелю позаду мене. Хоч би крок назад відступив, нахаба.

— Цікавий хід, — мугикнув здоровань, навіть не збираючись допомогти мені уникнути незручностей, — З усіма так знайомишся?

Різко розгинаю спину і обертаюся до чоловіка, вся розпашіла від обурення. І на мить зависаю. Переді мною стоїть спортивної статури молодий чоловік, років тридцяти, з яскравими чорними очима і неймовірно привабливою посмішкою, яка визирає з-під акуратної бороди.

— Міг би й посунути свою тушу вбік, а не прилаштовуватись ззаду! Чи ти може збоченець який, га? — повернувши собі нарешті здатність говорити, продовжую обурюватись чи то його нахабним жартам чи своїй реакції на нього.

Волосся розтріпалося і місцями прилипло до лиця, щоки червоні і аж пашіють на фоні блідої і холодної шкіри, принаймні мені так здається. Чорт, ще й прищ же ж на носі. І чого це я раптом про нього знову згадала?

— Ну добре, панночко. Мир? — простягає мені свою величезну лапу для рукостискання, а сам хижо усміхається, — Може допомогти тобі, порачкуємо разом.

Я легенько пхаю його в груди, бо він і не збирається рушати з місця. Хто ж знав, що під снігом такий гладесенький і слизький лід. Здоровань, підсковзнувшись, активно розмахує руками і летить спиною на сніг. Проковзавши ногами кілька десятків сантиметрів, підбиває мене і я падаю на нього зверху, опиняючись своїм обличчям прямо навпроти його так, що борода лоскоче моє обличчя. Він знову розпливається в хижій посмішці і не упускає моменту мене підколоти.

— А ти, я бачу, часу вирішила не гаяти і перейти до активних дій. Схвалюю. — відкрито кепкує з мене, чим ще дужче підігріває мою лють.

Спересердя знову стукаю його своїм кулачком в груди і намагаюсь підійнятися на ноги.

— Твоїми кулачками тільки мух бити. Щоб мені завдати шкоди потрібно взяти щось міцніше. — Констатує і так зрозумілий вже факт і допомагає мені підвестися. Потім встає сам, обтрушується і… починає збирати мої розкидані по снігу продукти назад в пакети. Стою заніміла від здивування і кліпаю очима.

— Далеко тобі добиратися? — запитує, тримаючи в руках пакети.

— Дякую, — уникаю відповіді на його питання, ніяковіючи від переміни його настрою і простягаю руки, щоб забрати пакети. Він не віддає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍