Валерія Серпень - Зліпи мені щастя, Валерія Серпень

— Ти не відповіла на моє питання, — наполягає на своєму, пильно вдивляючись в моє обличчя своїми чорними очима, — Пакети важкі. Я хочу допомогти. Не гоже дівчині таке важке носити. Тобі ще народжувати!

А ось цього вже не треба, наче спеціально на болючий мозоль наступив. Я й так знаю, що мій біологічний годинничок цокає. А з кандидатом в батьки моєї гіпотетичної дитини знову прогадала. Думала, що симпатія до Олега переросте в якесь значно міцніше почуття, а воно навпаки. Якщо ще пів року тому я мріяла нарешті завагітніти від нього, то останнім часом намагаюсь всілякими шляхами уникати близькості з ним. Хоча він ніколи і не наполягав на тому, головне, щоб я добре про нього піклувалася.

— Сама впораюсь, — смикаю пакети в свій бік.

— Я ж просто хочу допомогти. Давай підвезу. — не відпускає мою ношу.

— Я не катаюсь з незнайомцями.

— Давай тоді познайомимось. Я Тарас. Білий. — Наче так і треба, представляється чоловік і усміхається на всі двадцять вісім зубів. Може там і більше є, але мені видно тільки ці 28. 

— Рада за тебе, Тарасе Білий. Та, все-таки, я сама, — смикнувши ще раз пакети на себе сильніше, перехвачую їх в свої руки. — Навряд чи мій наречений зрадіє тому, що мене підвозить інший чоловік. Він в мене ревнивий.

Тарас з легким прищуром очей кілька секунд дивиться на мене і робить свої висновки.

— Брешеш. Немає в тебе ніякого нареченого. — знову усміхається, — Хто при здоровому глузді відпустить тендітну дівчину самостійно такі тяжкості носити?

— А це вже не твоя справа, — сама не розумію, навіщо грублю, — Бувай, Тарасе.