Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

На думку спадає тільки один випадок, коли спілка Гейза спробувала було окреслити критерії для вступу. Ви, мабуть, не чули про спілку Гейза, бо тепер про неї мало хто говорить. Однак у двадцятих і на початку тридцятих вона мала значний авторитет у Лондоні та у прилеглих графствах. Багато хто взагалі вважав, що спілка стала надто могутня, і радів, коли 1932 чи 1933 року вона мусила припинити свою діяльність.

Спілка Гейза начебто приймала до своїх лав дворецьких «лиш найвищого класу». Впливовою і славнозвісною спілка стала завдяки тому, що, на відміну від інших установ такого штибу, які, щойно з’явившись, тут же зникали, вона зуміла втримати дуже тісне коло учасників, що додавало її постулатам переконливості. Більш як тридцять осіб у спілці начебто ніколи не було — а зазвичай дев’ять чи десять. Ця особливість, а також те, що спілка Гейза була доволі закритим товариством, створила їй загадковий образ, так що міркування на фахові теми, які вона час від часу оприлюднювала, сприймали наче витесані на кам’яних скрижалях заповіді.

Однак було одне питання, про яке спілка довший час відмовлялася вести мову, — критерії до вступу. Їх вимагали оголосити, щораз наполегливіше і наполегливіше, і ось у відповідь на серію листів, надрукованих у «Щоквартальнику для камердинерів», спілка визнала, що «заявник мусить служити у знатному домі». «Хоча, безперечно, — було сказано далі, — сам по собі цей критерій далеко не задовольняє всіх вимог». До того ж стало очевидно, що маєтки комерсантів чи «скоробагатьків» спілка знатними не вважала, і мені здається, саме цей застарілий підхід підірвав авторитет, що давав спілці змогу встановлювати стандарти в нашій професії.

У відповідь на подальші листи до «Щоквартальника», спілка пояснила свою позицію так: її учасники погоджуються із думкою певних дописувачів про те, що в деяких будинках комерсантів справді працюють бездоганно вишколені дворецькі, та все ж вважають, що «послугами таких осіб не забаряться скористатися справжні леді та джентльмени». Потрібно дослухатися до думки «справжніх леді та джентльменів», заявляла спілка, інакше «можна просто запровадити пріоритети більшовицької Росії». Таке пояснення тільки підкинуло дров у багаття, і до редакції посипалося ще більше листів із закликами оприлюднити критерії вступу. Врешті-решт у короткому листі до «Щоквартальника» спілка пояснила — тут я спробую якомога точніше процитувати з пам’яті, — що «найголовніша вимога — аби заявник мав гідність, що відповідає його статусу. Якщо він цієї вимоги не задовольняє, його не приймуть, хоч якими досягненнями він може похвалитися».

Хоч я і не палкий прибічник спілки Гейза, та все ж упевнений, що ця вимога спирається на правдиві факти. Коли брати до уваги тих, кого вважають «великими» дворецькими — скажімо, містера Маршалла чи містера Лейна, — справді виглядає на те, що рису, яка вирізняє їх з-поміж інших дворецьких, котрі досягнули майстерності у своїй справі, можна назвати словом «гідність».

Звідси, ясна річ, випливає наступне питання: що ж таке гідність? Саме про це ми з містером Ґремом та іншими колегами вели найцікавіші дискусії. Містер Ґрем любив казати, що гідність — це щось на зразок жіночої краси, тому нема змісту навіть намагатись її витлумачити. Я натомість дотримувався думки, що проводити таку паралель — означає принижувати гідність таких осіб як містер Маршалл. Аналогія містера Ґрема не подобалася мені ще й тому, що вона натякала на те, нібито гідність дається або не дається за примхою природи, а якщо її не закладено від народження, то намагатися її набути так само марно, як негарній жінці намагатися стати красунею. Та все ж більшість дворецьких зрештою розуміють, що гідність у них — не вроджена риса, проте я щиро переконаний, що упродовж служби вони можуть докладати всіх зусиль, аби її набути. Певен, що великі дворецькі, які нею володіють — як-от містер Маршалл, — розвинули її через багато років самостійного вишколу й ретельного аналізу власного досвіду. Як на мене, той, хто дотримується такого погляду, як містер Ґрем, відразу капітулює на службовій стежці.

Та попри скептичну налаштованість містера Ґрема, ми з ним, пригадую, згаяли чимало вечорів, намагаючись збагнути, чим особлива ця «гідність». Згоди ми так і не дійшли, але за час наших суперечок я виробив доволі тверду позицію, якої більш-менш дотримуюсь і досі. І тепер хотів би, коли ваша ласка, спробувати описати, що, на мою думку, означає гідність.

Гадаю, ви погодитеся, що містер Маршалл із маєтку Чарлвіл і містер Лейн із Брайдвуда — великі дворецькі нашого часу. Можливо, вас удасться переконати, що містер Гендерсон із замку Бренбері теж належить до цієї рідкісної когорти. Та ви подумаєте, що я упереджений, коли скажу, що мій рідний батько з багатьох причин може зрівнятись із цим панством і що я здавна шукав ознак тієї «гідності» саме в його роботі. Але я твердо переконаний у тому, що на той час, коли батько досяг найбільшого професійного успіху в маєтку Лафборо, він, безперечно, був живим утіленням гідності.

Я розумію, що коли на це подивитись об’єктивно, доведеться визнати: батькові таки бракувало кількох рис, якими б мали бути наділені великі дворецькі. Проте я вважаю, що саме ці риси є поверховими й несуттєвими; вони, певна річ, привабливі, мов крем на торті, однак справжньої ваги не мають. Ідеться про хороший акцент та володіння мовою чи загальні знання з розмаїтих тем, як-от соколині лови чи спарювання тритонів — те, чим мій батько похвалитися не міг. До того ж не варто забувати, що батько був дворецьким старшого покоління й починав службу в часи, коли такі риси не вважалися цінними, надто для дворецького. Одержимість красномовністю і знаннями загального характеру з’явилася допіру за нашого покоління, і початок їй поклав, мабуть, містер Маршалл — саме його послідовники, люди менш достойні, намагалися наслідувати його велич, хибно прийнявши другорядне за головне.

На мою думку, наше покоління забагато переймалося «декораціями»: хтозна скільки часу й сил ішло на те, аби виробити правильний акцент і навчитися красномовності, скільки годин було змарновано на перечитування енциклопедій і багатотомників «Перевір свої знання», тоді як варто було присвятити цей час опануванню основ.

Відповідальність за це, безперечно, лежить на наших плечах, проте я все ж мушу зауважити, що деякі господарі всіляко заохочували такі новаторства. Прикро про це казати, але останнім часом багато маєтків — зокрема й ті, що належать найблагороднішим родинам, — почали змагатися між собою і не соромляться вихвалятись перед гостями банальними досягненнями своїх дворецьких. Я чув чимало історій про те, як дворецького виставляли на показ, наче мавпу на вечірці. Та й сам я на