Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

Улітку 1956 року дворецький Стівенс, який усе життя прослужив у багатому маєтку під назвою Дарлінґтон-Голл, вирушає в автомобільну мандрівку південно-західною Англією. Коротка шестиденна виправа перетворюється на подорож у минуле, що виринає на тлі розкішних англійських пейзажів, у минуле, в якому особисті драми розгортаються разом із драмами світовими. Цей роман, за який Кадзуо Ішіґуро здобув Букерівську премію, — витончена історія про невисловлені почуття і прихований відчай, про жаль, що затьмарює залишок дня, коли з гіркотою розумієш, що все могло скластися інакше...

Annotation

Улітку 1956 року дворецький Стівенс, який усе життя прослужив у багатому маєтку під назвою Дарлінґтон-Голл, вирушає в автомобільну мандрівку південно-західною Англією. Коротка шестиденна виправа перетворюється на подорож у минуле, що виринає на тлі розкішних англійських пейзажів, у минуле, в якому особисті драми розгортаються разом із драмами світовими. Цей роман, за який Кадзуо Ішіґуро здобув Букерівську премію, — витончена історія про невисловлені почуття і прихований відчай, про жаль, що затьмарює залишок дня, коли з гіркотою розумієш, що все могло скластися інакше...

Кадзуо Ішігуро

Пролог • липень 1956

День перший • Вечір

День другий • Ранок

День другий • Пообіддя

День третій • Ранок

День третій • Вечір

День четвертий • Пообіддя

День шостий • Вечір

Кадзуо Ішігуро

Залишок дня

Пам’яті Ленори Маршалл

Пролог • липень 1956

Дарлінгтон-Голл

Схоже, усе веде до того, що я справді здійсню подорож, яка ось уже кілька днів займає мою уяву. Подорож, яку, варто зауважити, здійсню наодинці, у зручному «форді» містера Фаррадея. Виправу, що, за моїми передбаченнями, дасть мені змогу оглянути найгарніші краєвиди Англії аж до Вест-Кантрі й триватиме цілих п’ять чи шість днів, які я проведу за межами Дарлінґтон-Голлу. Мушу зазначити, що думка про цю мандрівку з’явилася тижнів зо два тому: одного пообіддя я протирав від пилу портрети у бібліотеці, коли містер Фаррадей власною персоною люб’язно подав мені таку ідею. Наскільки пригадую, я саме стояв на драбині й витирав портрет віконта Везербі, коли увійшов господар, тримаючи в руках кілька книжок, які він, вочевидь, збирався поставити на полицю. Побачивши мене, він скористався нагодою і повідомив, що остаточно вирішив повернутися на п’ять тижнів до Сполучених Штатів приблизно у серпні-вересні. Оголосивши про свої наміри, містер Фаррадей поклав книжки на стіл, влаштувався у шезлонгу й випростав ноги. А тоді, піднявши на мене погляд, сказав:

— Ти ж розумієш, Стівенсе, що я не хочу, аби ти нидів тут у чотирьох стінах цілий час, поки мене не буде. Може, візьмеш автівку і поїдеш кудись на кілька днів? Перепочинок, думаю, піде тобі на користь.

Я розгубився і не знав, що відповісти на його пропозицію, яка була мов грім з ясного неба. Пригадую, що подякував йому за люб’язність, але, мабуть, нічого конкретного не відповів, бо господар повів мову далі:

— Я серйозно, Стівенсе. Тобі треба відпочити. За бензин я заплачу зі своєї кишені. Ваша братія трудиться днями й ночами в цих палацах. Ви хоч колись маєте час подивитися на ту вашу країну, яка вона гарна?

Містер Фаррадей не вперше порушив це питання. Здається, воно по-справжньому його турбує. Проте лиш цього разу, коли я стояв на драбині, мені спала на думку сяка-така відповідь: хоч ми з колегами не бачимо своєї країни, себто не мандруємо околицями й не відвідуємо мальовничих місць, ми все ж «побачили» більше Англії, ніж інші, бо працювали в маєтках, де збиралося найдобірніше товариство. Втім, якби я висловив цю думку перед містером Фаррадеєм, це, ясна річ, було б зухвалістю з мого боку. Тому я вдовольнився простою відповіддю:

— За роки служби, сер, я мав велику честь побачити в цих стінах усе найкраще, що є в Англії.

Однак містер Фаррадей, схоже, не втямив того, про що я казав, бо продовжував далі:

— Ну справді, Стівенсе. Хіба це нормально, коли людина не має як подивитися на свою країну? Послухай мене, виберися на кілька днів з дому.

Як ви, напевно, здогадуєтесь, того пообіддя я не поставився до пропозиції містера Фаррадея серйозно, а сприйняв її за ще один приклад необізнаності американського джентльмена з тим, що прийнято в Англії, а що — ні. Те, що упродовж кількох наступних днів моє ставлення до цієї пропозиції змінилося і думка про поїздку до Вест-Кантрі міцно засіла в моїй голові, безперечно, пов’язано — і я не бачу змісту це приховувати — з листом міс Кентон, першим, якого я отримав від неї років за сім, не враховуючи різдвяних листівок. Відразу скажу, про що мені йдеться. Маю на увазі, що лист міс Кентон дав поштовх до певного ланцюжка міркувань, пов’язаних зі службовими справами тут, у Дарлінґтон-Голлі, і хочу наголосити, що саме стурбованість цими справами спонукала мене задуматись над люб’язною пропозицією мого господаря. Зараз поясню детальніше.

Річ у тім, що, виконуючи свої обов’зки, я за останні місяці припустився кількох невеликих помилок. Проте, думаю, ви розумієте, що особу, яка таких помилок припускатися не звикла, такі випадки до певної міри тривожать, тож я почав замислюватися над усілякими відчайдушними теоріями стосовно їх причини. Як часто трапляється в таких ситуаціях, я ігнорував очевидне, допоки роздуми над затаєним смислом листа міс Кентон врешті не відкрили мені очі на просту істину: дрібні помилки, що трапилися за останні місяці, були наслідком не зловісних каверзів, а всього лиш невдало розпланованої роботи персоналу.

Кожен дворецький, звісно, зобов’язаний якнайретельніше планувати роботу своїх працівників. Хіба ж порахуєш, скільки сварок, помилкових звинувачень, непотрібних звільнень, зруйнованих кар’єр стали наслідками недбальства, що його виявив дворецький, складаючи розпис? Я, певна річ, погоджуюся з тими, хто стверджує: вміння добре розпланувати роботу підлеглих — головне в арсеналі вправного дворецького. За роки праці я склав чимало планів і, мабуть, не перебільшу, коли скажу, що мало який із них потребував змін. І якщо тепер у всьому винен поганий план, звинувачувати варто тільки мене. Та задля справедливості мушу зауважити, що цього разу мені випало незвично складне завдання.

А трапилося ось що. Коли було завершено всі орудки, внаслідок яких родина Дарлінґтонів втратила маєток, що належав їй упродовж двох століть, містер Фаррадей повідомив, що не оселятиметься в ньому одразу, а проведе ще чотири місяці у Сполучених Штатах, закінчуючи свої справи. При цьому він наполіг, щоб персонал його попередника — персонал, про який він чув тільки схвальні відгуки, — залишився у Дарлінґтон-Голлі. Слово «персонал» означало не що більше як кістяк із шістьох осіб, яких утримували родичі лорда Дарлінґтона, аби ті дбали про маєток, поки він не перейде в чужі руки. Дуже прикро про таке казати, але щойно маєток купили, я ніяк не зміг допомогти містерові Фаррадею втримати працівників — усі, крім місіс Клементс, подалися до інших місць праці. Коли я написав новому господареві й висловив жаль, що так склалося, з Америки надійшла вказівка найняти новий персонал, «гідний давнього англійського маєтку». Я тут же заповзявся виконувати побажання містера Фаррадея, але, як ви знаєте, тепер не так легко підшукати найманців задовільного рівня, і хоч я за