Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

Чоловік кивнув, але нічого не відповів, тож я продовжив:

— Відколи приїхав новий господар, містер Фаррадей, я старався — з усіх сил старався — служити йому якнайліпше. Докладав усіх зусиль, кожного дня, але, по-моєму, так і не досягнув тієї планки, яку колись поставив для себе. Я припускаюся щораз більше й більше помилок. Так, вони дріб’язкові, але ж раніше такого ніколи не траплялося, і тому я чудово розумію, що все це означає. Бачить Бог, я старався, але все даремно. Я віддав усе, що мав. Усе віддав лордові Дарлінґтону.

— Ох, друже. Дати вам хустинку? У мене десь була. Ось, знайшов. Вона чиста — я тільки раз висякався в неї сьогодні вранці. Тримайте, друже.

— Ой ні, дякую, не треба. Вибачте. То дорога мене так втомила. Перепрошую.

— Ви, напевно, були дуже прив’язані до того лорда... як там його звати. Кажете, уже три роки, як він помер? Бачу, ви дуже до нього прив’язалися, друже.

— Лорд Дарлінґтон не був поганим чоловіком. Анітрохи. Принаймні в кінці свого життя він мав можливість визнати, що схибив. Він був дуже сміливий. Його світлість обрав певний шлях у житті, і хай навіть той виявився помилковим, він його обрав сам, от що справді важливо. А я навіть такого сказати не можу. Я вірив у його мудрість, розумієте? Вірив. Усі ті роки, коли служив йому, я вірив у те, що він займається достойною справою. А тепер я навіть не можу визнати, що схибив. Де ж тут гідність, скажіть мені?

— Послухайте, друже, я не зовсім розумію, про що ви. Але, по-моєму, ви неправильно ставитеся до життя. Навіщо весь час думати про минуле? Так ви себе заженете. Більше не можете? І що тут такого — хіба не з кожним так? Рано чи пізно кожен із нас мусить усе покинути й задерти ноги догори. Подивіться на мене. Та я тішуся, як дитя, відколи вийшов на пенсію! Ясно, що юність наша вже минула, але треба дивитися вперед.

А тоді він додав:

— Насолоджуйтеся життям, друже. Вечір — найкраща пора. Усю роботу ви вже переробили. Тепер можна задерти ноги й відпочивати. Така моя думка. Кого хочете спитайте — усі вам так скажуть! Вечір — найкраща пора.

— Не сумніваюся, що ви маєте рацію, — відповів я. — Вибачте, негарно якось вийшло. Я, напевно, перевтомився. Забагато часу в дорозі.

Минуло хвилин із двадцять, відколи той чоловік пішов, а я так і сидів на лавці: чекав на те, що тільки-но відбулося, чекати, доки засвітяться на набережній ліхтарі. Як я вже казав, радість, з якою юрба привітала цю скромну подію, підкреслює, наскільки слова мого сусіда правдиві: для багатьох людей вечір і справді — найкраща пора. То, може, його порада дійсно слушна: треба перестати весь час озиратися на минуле, а налаштуватися на оптимістичніший лад і старатися якнайліпше скористати із залишку свого дня. Адже що доброго ми здобудемо, коли повсякчас озиратимемося назад і звинувачуватимемо себе в тому, що життя склалося не зовсім так, як нам хотілося? Жорстока реальність у тому, що таким, як ми з вами, не залишається іншого вибору, аніж вручити свою долю в руки великих джентльменів, які перебувають у гущі світових подій і наймають нас собі на службу. Який сенс так сильно перейматися тим, що можна було вдіяти, аби скерувати своє життя в інше русло? Безперечно, досить і того, що такі люди, як ми з вами, принаймні намагаються зробити свій маленький внесок у щось велике й достойне. А якщо хтось із нас готовий пожертвувати задля цього своїм життям — це вже причина для гордості й утіхи, байдуже, чим це закінчиться.

Кілька хвилин тому, невдовзі після того, як засвітилися ліхтарі, я таки обернувся, щоб уважніше придивитися до юрбища, яке сміялося й гомоніло позаду мене. Набережною гуляють люди різного віку: сім’ї з дітьми, пари — молоді й літні — ідуть собі попідруч. Неподалік від моєї лавки зібралося шестеро чи семеро осіб, які пробудили мою цікавість. Спочатку я, цілком природно, припустив, що це друзі зібралися на вечірню прогулянку. Та прислухавшись до їхньої розмови, зрозумів, що вони одне одного не знають і просто випадково зустрілися на цьому місці позаду мене. Вони, мабуть, зупинилися там у той момент, коли мали запалити ліхтарі, й мимоволі зав’язали розмову. Стоять собі й весело сміються. Дивно, як люди так швидко вміють налагоджувати теплі взаємини. Може, їх просто об’єднує приємне передчуття вечора, який на них чекає. Та ні, напевно, причина в отому вмінні невимушено балакати. До мене одна за одною долинають їхні дотепні репліки. Скоріш за все, багатьом людям подобається така манера розмови. І мій сусід на лавці теж, вочевидь, сподівався, що я з ним невимушено побалакаю. Що ж, у такому разі я його прикро розчарував. Пора мені з більшим запалом взятися до тієї справи. Зрештою, це не така уже й дурничка — надто якщо зважити, що невимушені балачки сприяють теплим людським стосункам.

Ба більше: напевно, немає нічого дивного, що господар сподівається почути їх від свого дворецького. Я, певна річ, уже довший час відточую своє вміння невимушено балакати, та все ж, мабуть, не брався до цього завдання із належним завзяттям. Коли повернуся завтра до Дарлінґтон-Голлу — а містер Фаррадей приїде аж за тиждень, — візьмуся до справи з новими силами. І коли мій господар повернеться, мені, маю надію, удасться приємно його здивувати.