Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

нещаслива... Але минав рік за роком, рік за роком, а потім війна, а потім Кетрін виросла... і одного дня я зрозуміла, що люблю свого чоловіка. За стільки часу звикаєш до людини. Він добрий, надійний, і я його таки покохала...

Міс Кентон знову замовкла, а тоді продовжила:

— Але інколи, звісно, бувають моменти — і то дуже невтішні, — коли думаєш собі: «Яку ж помилку я зробила...». І починаєш мріяти про інше, ліпше життя, яке могло б скластися... Деколи я уявляла, як би мені жилося з вами, містере Стівенс. Напевно, якраз у такі миті я сердилася на чоловіка через якусь дурничку і йшла геть. Але щоразу, як таке ставалося, я дуже скоро усвідомлювала, що моє місце — поруч із ним. Час назад не повернеш... Не можна цілими днями гадати, а що б сталося, якби... Треба дякувати за те, що маєш, бо в декого й того нема.

Я не зміг відповісти відразу, бо лиш за хвилину-другу зрозумів, про що казала міс Кентон. Крім того, її слова засмутили мене. Тієї хвилини — чому б я мав це заперечувати? — моє серце краялося. Врешті я обернувся до неї і, усміхнувшись, мовив:

— Маєте рацію, місіс Бенн. Час назад не повернеш — правду кажете. Я б справді не знайшов собі місця, якби думав, що через такі фантазії ви нещасливі у шлюбі. Погоджуюся з вами: ми повинні дякувати за те, що маємо. І з ваших слів, місіс Бенн, виглядає, що вам нема на що скаржитися. Скоро містер Бенн вийде на пенсію, у вас з’являться внуки — я певен, що попереду вас чекають дуже щасливі роки. Не дозволяйте дурним думкам стати на заваді тому щастю, на яке ви заслуговуєте.

— Так, звичайно, маєте рацію, містере Стівенс. У вас дуже добре серце.

— О, по-моєму, автобус їде.

Я підійшов до дороги й махнув рукою. Міс Кентон підвелася і вийшла до краю зупинки. Я наважився глянути на неї допіру тоді, як під’їхав автобус: її очі наповнилися слізьми. Я усміхнувся і сказав:

— Що ж, місіс Бенн, мусите подбати про себе. Багато хто каже, що пенсія — найкраща пора для подружжя. Зробіть усе, що можете, аби ці роки були радісними для вас і вашого чоловіка. Можливо, ми вже ніколи не зустрінемося, тому прошу вас: прислухайтеся до моєї поради.

— Добре, містере Стівенс, прислухаюсь. І дякую, що підвезли мене. Дуже мило з вашого боку. Приємно було знову побачитися з вами.

— І мені теж дуже приємно, місіс Бенн.

На набережній загорілися вогні. Натовп людей позаду мене радісно загукав. Надворі ще досить світло, небо над морем стало блідо-червоне, але здається, що люди, які зібралися тут за останні півгодини, хочуть, аби якомога швидше настала ніч. Це, як на мене, дуже влучно підкреслює думку, що її висловив один чоловік, який донедавна сидів поруч зі мною на лавці та з яким у мене зав’язалася цікава розмова. Він стверджував, що для багатьох людей вечір — найкраща пора, якої вони нетерпляче чекають. І, мабуть, у його словах таки є трохи правди, бо чому б інакше юрба так голосно гукала, коли на набережній засвітилися ліхтарі?

Мій сусід, звісно, висловився метафорично, але, як не дивно, його слова тут же справдилися буквально. Він, напевно, довгенько просидів біля мене, а я й не помічав його, занурившись у спогади про зустріч із міс Кентон два дні тому. Я звернув увагу на нього аж тоді, коли він голосно сказав:

— Морське повітря дуже корисне.

Я підвів голову й побачив міцно збудованого чоловіка, років під сімдесят, у зношеному твідовому піджаку й сорочці без краватки. Він дивився на воду й на мартинів удалині, тому я не відразу зрозумів, до кого він звертається. Але йому ніхто не відповів, і навколо не було нікого, хто б міг відповісти, тому я врешті промовив:

— Так, дуже.

— Лікар сказав мені, що з нього велика користь. Тож коли не ллє дощ, я відразу йду сюди.

Чоловік почав розповідати мені про свої болячки — він лиш зрідка відводив погляд від заходу сонця й повертався до мене, киваючи головою і всміхаючись. Я слухав його краєм вуха і насторожився тільки тоді, коли він згадав, що перш ніж три роки тому піти на пенсію, служив дворецьким у будинку неподалік. Розпитавши його, я з’ясував, що будинок був дуже маленький, і, крім нього, там ніхто постійно не працював. Я запитав його, чи мав він колись підлеглих, можливо, до війни, на що він відповів:

— Та де там — у ті часи я був простим лакеєм. Тоді ніякого дворецького з мене не вийшло б. Ви уявити собі не можете, скільки всього треба було знати і вміти, щоб працювати в тих величезних будинках!

Після цих слів я вирішив, що варто представитися. Мій сусід був вражений, почувши про Дарлінґтон-Голл, хоч я сумніваюся, що ця назва йому щось прояснила.

— А я сиджу й оповідаю вам, що то за робота, — засміявся він. — Добре, що ви сказали мені про це, поки я остаточно не пошився в дурні. Це ще раз доводить, що коли говориш із незнайомцем, ніколи не знаєш, хто перед тобою. То у вас, певно, нічогенький персонал був — ну, перед війною.

Він був чоловік веселий і, здається, щиро зацікавився цією темою, тож я трохи розповів йому про Дарлінґтон-Голл у старі добрі часи. Загалом я намагався пояснити, що саме треба було знати і вміти, аби добре обслуговувати такі великі події, які в нас відбувалися. Я навіть розкрив йому кілька професійних «секретів», як змусити підлеглих працювати на повну, і поділився деякими «трюками» — як ото у фокусника, — які допомагали дворецькому залагодити ту чи іншу справу у правильний час і в правильному місці так, щоб гості не здогадалися про всі складні маневри, які треба було здійснити. Як я вже казав, мій сусід начебто слухав зі щирим зацікавленням, але за якийсь час я подумав, що вже розказав йому більш ніж досить, і завершив свою розповідь такими словами:

— З моїм нинішнім господарем, джентльменом з Америки, усе, звісно, по-іншому.

— З Америки, кажете? Тільки американці й можуть тепер собі таке дозволити. То ви перейшли до нього разом з будинком — як додаток до покупки, га?

Він обернувся до мене, усміхнувшись.

— Ага, — засміявся я. — Як додаток до покупки.

Чоловік знову повернувся до моря і, набравши у груди повітря, задоволено зітхнув. Ми якийсь час сиділи мовчки.

— Насправді я віддав лордові Дарлінґтону все найкраще, — зрештою