Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

Вишуканий роман сучасного британського письменника японського походження Кадзуо Ішіґуро «Похований велетень» занурює читача в напівміфічну атмосферу й історію раннього Середньовіччя.
Чого шукати людині: правди чи омани, забутого минулого чи самотнього майбутнього, облудного примирення чи кривавої помсти-війни, різкої об’єктивності чи ворожбитської ілюзії? Ці питання поступово та повільно виклубочуються зі сторінок роману, а відповіді на них, перегорнувши останню сторінку, мусить мужньо дати сам собі кожен окремий читач. Відповіді болючі, як пориви вітру серед високих скель, і солодкі, як теплий погляд найближчої людини після завершення всіх слів...

Кадзуо Ішіґуро

Похований велетень

Деборі Роджерс

(1938-2014)

I

Розділ перший

Вам довелося би довго шукати звивисті доріжки чи ідилічні луки, якими з часом почала славитись Англія. Натомість на багато миль розкинулися безлюдні та необроблені землі; то тут, то там лише зашкарублі стежки мережили стрімкі пагорби і похмурі, зарослі вересом рівнини. Більшість доріг, які залишили по собі римляни, до того часу або порозбивалась, або заросла травою, зчаста розчинившись у дикій природі наоколо. Над ріками та болотами нависали льодові тумани, що неабияк ставало у пригоді оґрам[1], котрі на той час усе ще почувалися на тих землях як удома. Люди, які мешкали неподалік (залишається тільки здогадуватися, який відчай змусив їх осісти в такій безрадісній місцевості), напевно, боялися цих створінь, чиє важке дихання долинало до вуха задовго до того, як їхні деформовані постаті виринали з імли. Проте ці монстри не викликали ні в кого подиву. Тутешні мешканці ставилися до них як до буденних перешкод, адже в ті часи було безліч інших підстав для хвилювання: як видобути поживу з твердого ґрунту; як не залишитися без дрів; як зупинити хворобу, що за один-єдиний день могла скосити дюжину свиней і спричинити висип зеленого кольору на дитячих щоках.

Тож оґри не створювали аж надто багато неприємностей, — якщо їх не провокували, звичайно. Доводилося миритися з тим, що час від часу — можливо, внаслідок якоїсь незрозумілої сварки з іншими оґрами — оскаженіле від гніву чудовисько привалювало в село і, незважаючи на людські крики та розмахування зброєю, лютувало, завдаючи ран кожному, хто не встигав утекти якнайдалі з-перед його очей. Або ж іноді оґр затягував в імлу дитину. У ті часи люди були змушені по-філософськи ставитися до такого обурливого свавілля.

В одному такому місці, на краю широкого болота в тіні гостроверхих пагорбів, жило літнє подружня: Аксель і Беатрис. Можливо, їх звали не зовсім так чи це не їхні повні імена, проте спрощено називатимемо їх так. Я міг би сказати, що подружжя мешкало ізольовано, проте в ті часи мало кому вдавалося жити «ізольовано» в тому чи іншому звичному для нас значенні цього слова. Заради тепла та захисту селяни мешкали в укриттях, які часто заглиблювались у схил пагорба і були з’єднані між собою глибокими підземними переходами та критими коридорами. Наша літня пара жила в одній із таких навсібіч розгалужених нір (назвати це будівлею було би перебільшенням) разом із приблизно шістдесятьма іншими тутешніми селянами. Якби ви вийшли з тієї нори і хвилин двадцять рухалися навколо пагорба, то дійшли би до наступного поселення, яке, на ваш погляд, абсолютно нічим не відрізнялося би від попереднього. Та самі мешканці пагорба помічали безліч маленьких відмінностей, якими вони пишалися чи яких соромилися.

Я анітрохи не хочу, щоб у вас склалося враження, ніби тогочасна Британія вміщалась у межі описаного та ніби в часи, коли деінде у світі буяли незрівнянні цивілізації, ми заледве щойно виборсалися зі залізної доби. Якби ви мали змогу вільно помандрувати навколишньою сільською місцевістю, то цілком імовірно, що натрапили б і на замки з музикою, зі смачними наїдками та зі спортивними змаганнями чи на монастирі, чиї пожильці з головою поринули в науку. Проте ніде правди діти: навіть на сильному коні й у погожу днину можна було би їхати довго-довго, так і не натрапивши на жоден замок чи монастир, який вигулькнув би з буйної зелені. Найімовірніше, вам спіткалося би поселення на кшталт того, яке я щойно описав, і якщо при собі ви не мали би їжі чи одягу, які можна було би принести в дар чи ви не були б озброєні до зубів, то теплого прийому очікувати вам було би годі. Мені прикро так змальовувати нашу країну в ті часи, проте нічого не вдієш.

Повернімося до Акселя та Беатрис. Як я вже казав, це літнє подружжя мешкало у віддаленому краю нори, й те пристановище було найменше захищене від природних стихій, і туди майже не доходило тепло від багаття, яке горіло у Великій залі, де всі пожильці збирались увечері. Можливо, були часи, коли Аксель і Беатрис жили ближче до вогню, — часи, коли вони жили разом зі своїми дітьми. Правду кажучи, саме такі думки снували у голові Акселя, коли в порожні години перед світанком він лежав у ліжку, а його дружина міцно спала поруч нього. Тоді почуття непоясненної втрати стискало йому серце і не давало знову зануритись у сни.

Можливо, це і було причиною, що саме того ранку Аксель остаточно покинув своє ліжко і тихенько вислизнув назовні, щоби сісти на стару викривлену лавку, яка стояла біля входу до нори, і чекати перших проявів сонячного світла. Уже прийшла весна, проте холодне повітря все ще пробирало до самих кісток, навіть попри те, що він загорнувся у прихоплену зі собою накидку Беатрис. Але він так глибоко занурився у свої думки, що, допоки зрозумів, наскільки промерз, зорі вже погаснули, на небокраї почало розливатися світло, а з присмерків долинули перші ноти пташиних співів.

Аксель повільно зіп’явся на ноги, шкодуючи, що так довго просидів на холоді. Він був при доброму здоров’ї, проте останньої застуди позбутися виявилося дуже непросто, тому він не хотів, аби вона повернулася. Аксель відчув, як вологість вихолодила ноги, та, обернувшись, аби повернутись усередину нори, він почувався цілком задоволеним: цього ранку йому вдалося пригадати декілька речей, які вже давно від нього вислизали. Ба більше, тепер він передчував, що от-от прийме якесь доленосне рішення — рішення, з яким надміру довго зволікав, — і в ньому розгорілися радість і схвилювання, якими йому закортіло поділитися з дружиною.

У коридорах усередині нори все ще було геть темно, і невелику відстань до дверей у свою кімнату Акселеві довелося подолати навпомацки. Одвірками в норі часто слугували звичайнісінькі арки, які відмежовували кімнати від коридору. Таку відкритість житлових приміщень мешканці аж ніяк не сприймали як зазіхання на їхній приватний простір, адже саме завдяки цьому до кімнат доходило тепло, що розпливалося коридорами від великого багаття чи від маленьких вогнищ, які було дозволено розпалювати всередині нори.

Щоправда, кімнатка Акселя і Беатрис