Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

власні очі бачив жалюгідну розвагу, що її частенько влаштовували в одному домі, коли гості кликали дворецького й діймали його довільними запитаннями — скажімо, хто виграв дербі того чи того року, — начебто вони були у мюзик-холлі й перед ними виступав чолов’яга з феноменальною пам’яттю.

Мій батько, як я вже казав, належав до покоління, яке, на щастя, добре розуміло, що по-справжньому цінується в нашій службі. І попри недосконале володіння англійською й не надто глибокі загальні знання, він не лише розумівся на тому, що треба для управління маєтком, а й набув — на вершині своєї кар’єри — тієї «гідності, що відповідає його статусу», як стверджувала спілка Гейза. Спробувавши описати, що саме, на мою думку, надало моєму батькові цієї особливої риси, я, цілком можливо, зможу висловити власні уявлення про гідність.

Батько все життя любив розповідати одну історію. Я ще змалку слухав, як він розказує її гостям, а потім знову чув її, коли став лакеєм і приступив до служби під його наглядом. Пригадую, як батько вкотре розповідав її, коли я навідався до нього після того, як обійняв свою першу посаду дворецького в доволі скромному домі містера й місіс Маґґеридж в Еллшоті, що в Оксфордширі. Та історія, безперечно, багато для нього важила. Покоління мого батька не звикло все обговорювати й аналізувати, як ото наше покоління, тож мені здається, що, оповідаючи й переповідаючи ту історію, батько критично обмірковував свою службу. А отже, це важливий ключ до його способу мислення.

Історія була, вочевидь, правдива і стосувалася одного дворецького, який, вирушивши разом із господарем до Індії, служив там багато років і утримував серед тамтешнього персоналу такі самі високі стандарти, до яких звик в Англії. Одного пообіддя дворецький увійшов до їдальні, щоб упевнитись, що все готово до вечері, коли раптом помітив тигра, який спокійнісінько лежав собі під столом. Дворецький вийшов навшпиньки з їдальні, обережно зачинивши двері, а тоді без поспіху рушив до вітальні, де господар чаював із гостями. Там він, стримано кашлянувши, привернув господареву увагу й шепнув йому на вухо: «Перепрошую, сер, але, схоже, в їдальні причаївся тигр. Чи дозволите скористатися гвинтівкою?».

Згідно з легендою, за кілька хвилин господар і його гості почули три постріли. Коли за якийсь час дворецький знову увійшов до вітальні зі свіжим чаєм, господар поцікавився, чи все гаразд.

«Усе чудово, дякую, сер! — почув він у відповідь. — Вечерю подадуть о звичній годині, а я маю за приємність повідомити, що до тієї пори в їдальні не залишиться жодного помітного сліду від нещодавньої оказії».

Оту останню фразу — «до тієї пори в їдальні не залишиться жодного помітного сліду від нещодавньої оказії» — батько повторював, схвально киваючи головою і сміючись. Він не казав, що знайомий із тим дворецьким чи з тим, хто його знав, проте завжди наголошував, що події відбувалися саме так, як він про них розповідав. Хай там як, а те, правдива та історія чи ні, не має великого значення; важить те, що вона свідчить про батькові ідеали. Бо тепер, озираючись на його службову стежку, я розумію, що упродовж усіх тих років він, мабуть, намагався стати дворецьким з тієї історії. І, як на мене, на вершині кар’єри батько таки досягнув бажаного. Бо хоч йому так ніколи й не випало нагоди натрапити на тигра під столом, тепер — коли я обмірковую все, що знаю або чув про батька, — на думку спадає щонайменше кілька випадків, коли він виявив саме ту рису, якою був наділений герой його оповідки і якою він так захоплювався.

Про один із них мені розповів містер Девід Чарлз із «Компанії Чарлза й Реддінґа», який іноді навідувався до Дарлінґтон-Голлу за часів його світлості. Якось увечері, коли я йому прислуговував, містер Чарлз пригадав, що зустрічав мого батька кілька років тому, коли гостював у маєтку Лафборо — в оселі містера Джона Сілверса, промисловця, де мій батько п’ятнадцять років служив у розквіті літ. Містер Чарлз сказав, що батько чудово йому запам’ятався, а все через випадок, що трапився під час його візиту.

Одного пообіддя містер Чарлз, на власний сором і прикрість, дозволив собі перебрати зайвого у товаристві ще двох гостей — нехай вони звуться містер Сміт і містер Джонс, бо, мабуть, про них ще досі пам’ятають у певних колах. Просидівши за пляшкою годину-другу, оті двоє джентльменів забажали проїхатися місцевими селами — автомобіль у ті часи вважався новинкою. Вони вмовили містера Чарлза скласти їм компанію, а що водій тоді був у відпустці, то кермувати автомобілем вони поручили моєму батькові.

Щойно вони рушили, як містер Сміт і містер Джонс, давно вже не хлопчаки, почали поводитись немов школярі: співали непристойних пісеньок і вигукували ще непристойніші репліки про все, що бачили з вікна. А потім джентльмени помітили на мапі три села в околиці: Морфі, Солташ і Бриґун. Не впевнений, чи саме так вони називалися, але суть у тому, що містерові Сміту й містерові Джонсу вони нагадали про виставу у мюзик-холлі під назвою «Мерфі, Солтмен і Кішка-Бриджит», про яку ви, можливо, чули. Помітивши цей цікавий збіг обставин, джентльмени забажали відвідати оті три села — так би мовити, на честь артистів з мюзик-холлу. За словами містера Чарлза, мій батько слухняно відвіз їх у перше село і вже в’їжджав у друге, коли містер Сміт чи то містер Джонс зауважив, що село те зветься Бриґун, а воно мало бути третім за чергою, а не другим. Вони обурено скомандували, щоб батько негайно розвертався, а то вони не відвідають села «у правильному порядку». Вертатись треба було далеко, майже всю дорогу, яку вони проїхали, проте — як запевнив мене містер Чарлз — батько їх послухав, так наче то було цілком розумне прохання, і далі поводився бездоганно ввічливо.

Однак уся увага містера Сміта й містера Джонса тепер перейшла на мого батька, і, знуджені краєвидами за вікном, вони задля розваги почали вигукувати неприємні зауваження щодо батькової «помилки». Містер Чарлз добре запам’ятав, що батько не виказав жодного зніяковіння чи злості, а далі кермував із виразом обличчя, який свідчив про ідеальну рівновагу між особистою гідністю й готовністю задовольняти бажання гостей. Утім, батькові недовго судилося залишатися незворушним. Бо, втомившись сипати образами йому в спину, двоє джентльменів узялися обговорювати господаря — тобто батькового працедавця, містера Джона Сілверса. Їхні висловлювання ставали все принизливішими й підлішими, так що містер Чарлз — принаймні так він стверджує — мусив втрутитися, зауваживши, що так говорити не годиться. Його зауваження наштовхнулося на