Олександр Олесь - Проза, Олександр Олесь

діяти... Чарували її більше обличчя й душа, а душі в них обох були однаково чарівні, і однаково вона їх любила... Ходять ті пани засмучені, залишили вони свою науку, забули про все на світі - одна їх думка пече, один розпач душу розриває... Не легше було й панночці... Стати жінкою одного - запропастить другого... Ходить вона сумна і не рада собі, не рада своєму життю, умивається вона слізьми, розмовляє з деревами та з квітами і не знає, що з собою робить... Ось-ось, думає, два побратими зробляться лютими ворогами, спільна їх робота полетить у безодню... Знала вона всі заміри, всі думки тих панів, і жалко було їх - добра пані бажала людям. А найбільш їй жалко було того, що вона була всьому цьому виною. Кажуть, утопилась - хай, мов, живуть на користь людям, хай, мов, своїми душами осяють темні пороги людські - не буду я стояти на перешкоді. Поховали її під дубами на острові, поставлено кам’яний хрест. І люде кажуть: раніш щороку правили панахиди по ній, а потім забули... Давно було... От і прозвали той острів Островом Любові.

А пороху у вас та дробу хватить для мене?»

«Постійте, діду, постійте, а що ж пани ті вчені?»

«Не знаю. Люде про їх нічого не розказують. Дуже вже їм сподобалась панночка - добра була. Кожний з нею балакав, кожний знав її і любив».

«А пан?»

«Про пана теж нічого не знаю - забув. Казано мені щось і про пана, та хіба все згадаєш, все вдержиш в думці? Давно було...

Батько умер уже літ 40... Теж був мисливець,- солодко додав дід.- Та хіба тоді стільки дичини було, як тепер? А знаєте що? - живо заговорив Омелько.- Давайте лишень зараз підемо до вас, заберемо, що треба, та й заночуємо у мене в повітці. Чуть почне розвиднятись, сядемо на човен, переїдемо річку - та й на озера».

«Знаєте, діду Омельку, зробимо так».

Дід почав привертати човен до берега. Вилізли ми з човна, зайшли до мене, побрали рушниці і в північ вернулись до дідової хати, що поміж другими стояла якраз на березі. Дід довго не спав, все ворочався та розплановував наше полювання, а я вийшов на берег і довго дивився в ту сторону, де був острів, і довго думав над панночкою і над тими вченими людьми. Думки летіли до панночки, вертались від неї з безліччю других і ясними барвами квітчали без того уквітчаний образ панночки... Жалко тільки було, що все йде, все минає, що швидко зів’януть навіть пожовклі спогади про ясну душу панночки...

«Та й холодна ж вода! Та свіжа-свіжа! Ой, умийтесь, паничу! Ви не спали, я теж не спав - не влежиш,- казав збоку мені дід.- Сіріє - час рушати...»

«А час, то й час - рушаймо!»

І я почав умиватись.

 

11-15.VI.1904

 

ПЕКЛИВА МАТИ

 

З життя

 

 

У моєї матері не було куховарки, і вона дуже була рада: одна знайома німкеня, мандруючи в Ригу, пораяла їй на деякий час взяти її зайву куховарку. Мати, кажу, рада була і взяла Катерину.

З куховарками я не маю ніяких справ, то мені й байдуже. Живе та куховарка день, другий, кличе свою п’ятилітню дочку Полею, варить обід, вечерю.

Раз мати приходить та й каже мені: «Просить Катерина дати для своєї дочки стульця, бо її Поля не звикла сидіти на стільці - мулько їй і неприятно».

Я пішов до пекарні глянути на матір і дочку, котрій уже починає муляти стілець.

Мати - в звичайному убранні, тільки волосся закручене по-панському, надзвичайно малого зросту, з надзвичайно великою головою і надзвичайно кирпатим носом. Товста, краснощока, крива на ногу. Поля - невеличка дівчинка, в панськім убранні: в пантофлях-сандалях, з капелюхом в руках і з срібною каблучкою (себто браслетом) на руці.

Мати силкується якомога говорити по-російському, по-панському і говорить смішним до краю жаргоном. Дочку теж учить говорити панською мовою і забороняє мужицькою. Раз чую: «Ты, моя Поля, не гуляй с мужицькими детьми: они говор’ят гадкие слова... Гуляй он с Ростиком» Ростик - це синок пана, котрому батько заборонив не тільки гуляти з Полею, а навіть і підходити близько до неї. Мати дуже дивувалась, чому Ростику забороняють гуляти з її дочкою, коли вона вбрана в панське убрання, ходить завжди в шляпці і говорить по-панському, хоча іноді, правду кажучи, забувала наказ матері і вживала мужицькі слова.

«Может ты, Поля, говоришь гадкие слова, что Ростик не желаеть гулять с тобой?»

«Нет, мама».

«Ти мне смотри: нехорошо говорить гадкие слова».

Дочка кивнула вбік головою, мов зовсім не згоджуючись з матір’ю. Поля була упертою дівчиною, ніколи нічого не робила по-материному, коли мати не обіцяла ніяких їй подарунків.

«А я буду з Оленою гуляти?!»

«Ты мне смотри, как ты говоришь: з Оленою. Зовсім мужичка».

Дочка знов махнула головою.

«Ох, Поля, будешь бита! Чиво ты тут сидишь, да еще в чужой юпце - видишь мальчики ходят - неприлично, да пойди погуляй навпроходку, да одинься, захвати дзонтик, а то загориешь, будешь как цыганка».

Поля давно не хотіла одягатись, але одяглась, розчинила «дзонтик» і стала проти дітей. Діти дивились на неї, вона - на дітей, не розмовляючи з ними, а тільки пишаючись, вертячи зонтиком та каблучкою на руці.

Мати досить добре знала, як треба виховувати дітей, бо слугувала у німкені і приглядалась, ставлячи страву на стіл, як та муштрувала і виховувала своїх малих помешканців. Справді, у німкені було на помешканні шестеро хлопчиків-гімназистів, невеличких - від 8 до 11 років. Німкеня учила їх німецької мови, як треба поводити себе, сидіти за столом, робити реверанси. Може, й ще на дещо вона звертала увагу, але дальше цього виховання не йшло. Як треба думати, як треба відноситись до яких-небудь життєвих яв, до цього діла не було. Справді, привчати хлопця критично відноситись до життя - це зовсім не гаразд. Чого доброго, і гімназії не скінчить надалі. Катерина придивлялась до всього цього, маючи перед собою таке зразкове виховання, і прищеплювала все на Полі. Скінчиться, наприклад, обід, то Поля біжить спершу до німкені і каже або «мерси», або