Олександр Олесь - Проза, Олександр Олесь

«Еге! Так я кажу: стріляйте! Бийте! Стріляйте! Бийте!.. Що ви робите, Павле Семеновичу??» - репетував дід, тупаючи ногами, мов цей випадок діявся в цей час, і голос діда розлягався луною, і хтось здаля, десь за річкою, сміявся і теж кричав: «Бийте, бийте, стріляйте, стріляйте...»

«Ні за цапову душу пропав заєць...»

«Це так,- підтримував я діда.- Як так можна?! А скажіть, діду, справді, чиї це?»

Дід незадоволено глянув на мене, немов питаючи, навіщо звертати на дрібницю таку важну розмову, і, понижуючи голос, в’яло проказав: «Та це...»

«Острів Любові!» - подумав я, і ще більше здався він мені цікавим, і різні думки, різно розкриваючи таємницю, заворушились у мене в душі... І довго я не міг вирватись з-під влади тих думок, і коли я прислухався до діда, то він уже розказував, теж кричачи і тупаючи ногами, про якийсь надзвичайний випадок з Терешком Івановичем.

«Вже як я скажу, що пильнуй тут, то пильнуй тут, то й не йди звідси. І вб’єш чи не вб’єш, а стрілять, напевно, будеш... Ні! Не послухав... І коли б тільки я не вибіг на шпиль, то як вух не бачити б лисиці. А я притулився до куща і чекаю, і дух затаїв. Коли - зирк!»

«Діду,- перебив я його, знаючи, що нешвидко переслухаєш про все те, що він так зразу угледів.- Давайте лишень сідати на човен та поїдьмо, а то вранці вчасно не встанемо».

«Та можна не спать, щоб було звечора...»

«Ні, діду,- знов обірвав я його,- спочинути треба, а то завтрашнє полювання зведем нінащо...»

Дід послухався і почав відв’язувати човна.

«Діду, хай йому цур, тому полюванню, ви мені краще скажіть: чиї ж це пан і панночка?»

«Звісно, панів,- трохи образливо проказав дід.- Тримайтесь - рушимо! Ми поплаваєм...»

Як було чудово - досить казати. Досить казано, досить писано пишними барвами про пишную вроду літньої ночі. Досить співано про неї, досить ще й будуть співати. Чудовий голос треба мати, глибоку душу, щоб хоч тіні відбити її вроди.

«Так ото біжить собака, так недалечко від мене, туди-сюди, вертить хвостом. Я й без уваги: біжиш, то й біжи, вертиш - то верти. Коли дивлюсь, щось, мабуть, є... Щось дуже турбується собака, аж до землі припадає. Глядь - з бур’янів величезна дрофа... Тар-рах! Раз... і вдруге... Коли з-під ніг табун куріп’ят як заскигле, як залопоче крилами! Хай тобі добра не буде!.. І треба...»

«Треба, діду, брати праворуч, а то зовсім заїхали в очерети...»

«А це й справді - забалакались»,- схаменувся Омелько і повернув човна.. Коли про щось заговорить він, коли з дорогим чоловіком розбалакається (дід весь час один балакав, я навіть і не слухав його), то не бачиш, куди йдеш і куди їдеш...

Несподівано для мене мовчазний раніше дід виявився невтримним говоруном. Спокійне раніше обличчя його виразно, слідком за думками, виявляло радощі, несподіваність, страх, незадоволення і т. ін. Коли, прикладом, він казав про те, як собака крутив хвостом, то весь хребет його горбився, голова витягалась уперед і хиталась з боку на бік, а губи плямкали. Все йому так живо ввижалося, що дід, здавалось, не на човні, а десь у полі, серед кущів, бур’яну кричить, гукає, сердиться. Він забував, що в руках у його весло, а не рушниця, що давно там, де росли кущі з бур’янами, посіяли жито. Кажуть, що все, що в молодості горить, сяє і гріє, повинно погаснуть з літами і знов не загорітись, не сяять... Брешуть люде, мисливський вогонь не погасає в грудях, він жевріє все життя, і треба маленько спочатку заворожити, щоб той вогонь схопився полум’ям і розігрів холодну кров, розгорбив спину [...], щоб самі ноги несамохіть сповзли з теплої печі, щоб руки простяглись до ржавої рушниці. Не закрити очей, що й з-під вік бачать всяку дичину, не затулити вушей, що чують шелест крил і згуки рушниці... Не втримати в хаті старого. Побіжить старий, а стара... тільки махає рукою. У діда Омелька [...] розжевріла мисливська іскра, і я не знав, чим її погасити...

«Тут же що качок було на озерах - за вік свій не перелічиш! Хмарами вились понад річкою та понад озерами»,- гомонів дід.

«Завтра, діду, поговоримо,- прямо сказав я йому,- а тепер, коли ваша ласка, розкажіть мені про того панича та панночку...»

«Та то не при мені було, то я зараз і не знаю - батько колись розказував, а він чув від діда чи від прадіда. То й забув уже давно казане... Давно вже і панські хороми згнили, і панські кістки зотліли. Але слухайте, що пригадаю, скажу.- І дід почав: - Давно це було, ще не стояло тут місто, як жив тут пан на всю округу, пан над панами і володів зеленими степами, лісами, озерами та болотами. Дичини тоді було тьма-тьмуща... (Здавалось мені, від себе додав дід). По лісах ходив звір, по степах - табуни коней, а по озерах та болотах плодились гуси та качки. І в цього володаря з такими розкошами була жінка та дочка-дівчина. Казав той, що бачив, що з виду була дуже гарна, а з душі - ще краща... Та не знаю, не буду казати. Щоб не нудьгувала вона серед лісу та степу, пан, себто батько, возив її взимку скрізь по світу...

І слава про їх голосно лунала понад землею. І яка була голосніша з тих слав, ніхто не знав... Обидві голосні, обидві ясні, як сонце... Коли вони приїздили до пана, то пану був цілий Великдень... Талант і старого пана вони шанували і слухали його. Пан теж був учений і знав багато... Про що вже вони балакали, я не знаю, та й люде не знали. Ну, добре. Так ті пани, що приїздили, дуже, кажу, були закохані в панночку. А кохання - це така гадюка, що не виженеш з серця, не вб’єш, не задушиш... Отрує, зіпсує вона життя і з серця висосе кров. Я не знаю, а так люде кажуть,- ухмиляючись, вставив дід.- Пани ті були щирі приятелі-побратими. Що діяти? Як ту гадюку вигнати з серця, де знайти знахарів з зіллям проти неї?! Солодка й пекуча отрута тієї гадюки. Знала й панночка, що її люблять ті пани, та не знала, що