Старицький М. П. - Поетичні твори, Старицький М. П.

стогнуть грізні хвилі

Та зростають вище й вище…

 

То не па́водь і не море,

Де рибалка гине в човні:

Топить нас глибоке горе,-

Ним до краю душі повні,

 

І проз край воно вже ллється…

Тіло ниє, мозок в’яне...

З нас, глузуючи, сміється

Щось суворе та погане!

 

Гей, колись братам в нещасті

Поміч ми давали гоже,

А тепер в тяжкій напасті

Нам ніхто вже не поможе…

 

Гей, юнацтво, чесний люде!

Тяжко слову у неволі!

Ой, коли ж то інше буде,

Ой, коли ми діждем долі,-

 

Щоб вона, брати, засяла

Ясним сонцем понад нами,

Люте лихо одігнала,-

Тугу, змочену сльозами!

 

Добувайте ж, браття, сили,

Гойте знанням темні очі...

То й подасть нам бог наш милий

Світлий ранок після ночі…

 

1880

 

ВЕСНА

 

 

Світить сонце; хоч тепла ще

Певного немає.

А в садочку стало краще -

Травка видибає,

Зацвітуть от-от черешні,

Агрус і порічки;

По стежках гуляють гречні,

Видно, панські дітки,-

У саєти розубрані,

Мов квітки пишають;

А за ними панни й пані

Оком назирають.

Щоб спинить яку пустоту;

Та дітки і са́ми

Стережуть свою пишноту,

Не положуть плями:

У ясненьких рукавичках

Граються в опуку...

Під барканом, у порічках,

Простягає руку,

Хліба просить дівчинятко,

Долею забуте,

Босе, вдягнене в дранятко,

Колючками взуте.

Змерзла бідна сиротина,

Цокотить зубами,

Та, звичайно, як дитина,

Позира очами

На забаву паненяток -

Ой, вона так мила...

Хоч би раз оте їй свято!

Й руку опустила...

Аж це враз,- чи то случаєм,-

Ми того не знаєм,-

Чи умисно,- а з наскоку

Пуць! Опука в щоку!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дітвора зареготалась...

А старча-сирітка,

Хоч і дуже налякалась,

Хоч в болоті щічка,

Хоч під оком, як запаска,

Синя стала пляма,

А й така їй мила ласка -

Не пести́ла мама!

Усміхнулась,- хіп у руку

Дорогу опуку,

Та назад її з розгону

Й кинула до кону…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Діти - врозтіч що є сили…

Панії ж одразу,

Наче мак, почервоніли;

За таку образу,

Погукнули на сторожу -

Доведуть уряду...

Й вмить сирітку тую божу

Виштовхали з саду:

За барканом босим краще!

Чути, як ридає...

Світить сонце, хоч тепла ще

Певного немає!

 

1880

 

«Сиділи ми, каганчик миготів…»

 

 

Сиділи ми, каганчик миготів,

Дві тіні, тремтячи, сягали аж до мура,

А у вікно дивилась ніч понура,

А вітер вив, мов зграя пугачів.

 

Як помники холодні та німі,

Сиділи ми без слова і без думи,

Іще чорніш тієї ночі-стуми,

Маріло нам прийдешнє у пітьмі,-

 

Без просвітку, без жодної мети,

Як мертвий шлях в опаленій пустині;

В минулому лише німі руїни

Та зламані сподіванки святі…

 

Чого ж чекать? Боління тільки мить…

Але ми все сиділи біля мура,

Дивилась ніч через вікно понура,

І не втихав зловісно вітер вить.

 

1880

 

БАЖАННЯ

 

 

Ой, брати, мені надайте

Крила соколині:

Облечу я край свій рідний

Об одній годині;

Пошукаю, чи лишилась

Хоч одна місцина,

Де було б не знати лапи

Крамарського сина;

Де б дуби широкочолі

Гордо красували,

Де б гаї густі піснями

Весело лунали;

Де б степи, неначе море,

Хвилями котили;

Де б річки й ясні озера

Рибою кишіли;

Де б лани свої, не панські,

Слались килимами,

Красували б житом, збіжжям,

А не буряками;

Де б не бачив на сахарнях

Змученого брата,

Де б не гинули в багні тім

Зірочки-дівчата,

Де б з голодного не драли

Рваної одежі,

Де б здалеку не вбачались

Скрізь відомі вежі...

 

1880

 

«Останні сили дарма трачу…»

 

 

Останні сили дарма трачу,

Зникає марно день по дню…

Срібли́ться волос, а ледачу

Сльозу ніяк я не спиню.

Поки ще стука серце кволе,

Вона на око наліта:

У їй зневажені симво́ли

І перемучені літа!

 

«Сумно і тьмяно. У вікна заплакані…»

 

 

Сумно і тьмяно. У вікна заплакані

Лине холодний туман;

Хмарою грають галки перелякані;

Мчиться гринджолами пан.

 

В хутрі ведмежому тепло вельможному;

Огир басує шляхо́м,

Страх наганяючи люду проходному,

Кидає сніг копито́м.

 

Огиря пан підганяє ще віжками...

Супроти його бреде

Геть через вулицю босими ніжками

Хворе дівчатко, бліде…

 

«Набік!» - пан крикнув, розлігшися козирем,

Роніочи бризки кругом;

Трохи не збив тії дівчинки огирем,-

З серця стебнув батогом…

 

Ляско на тільці худому та хворому

Влип межи плечі батіг,

Крикнуло бідне від болю - не сорому

Й ляпнуло в паводі з ніг.

 

Хтось засміявся, а двірник під брамою

Крикнув: «Добряче, бігме!

Я б окропив ще не так тебе з мамою:

Блудить по шляху саме,

 

Ще хтось роздавить ік бісому батькові,-

З вас тільки людям напасть!»

Вибіг я з хати на поміч дівчаткові:

Труситься,