Старицький М. П. - Поетичні твори, Старицький М. П.

style="">І знов робити почала…

Тільки на віях замигтіла

Сльоза гірка та накипіла…

 

Так от кому страшна зима,

А нам байдуже завірюха:

В моїй хатині тепло, сухо

Й палають весело дрова́!

 

1879

 

ПРОЩАННЯ

 

(Олені Пчілці)

 

 

Прощаємось ми на́довго з тобою…

Кохання - глум, в невольничій пітьмі:

В своїм краю ти будеш вік рабою,

Я буду теж в рабському вік ярмі.

 

Не бачиться тобі, мій квіте милий,

Темницею ця просторінь степів,

Але мені... знести не маю сили -

Над думкою, над серцем кайданів.

 

У слушний час знемігся я нудьгою…

Відколи храм святих надій запавсь,-

Окрилося все темрявою, млою,

І воздух свій мені задушним ставсь.

 

І дивлячись тобі у ясні очі,

Я чую гірш публіку і ганьбу,-

Що, як страхун, тікаю серед ночі,

Знесилений, лишивши боротьбу…

 

Прощай, прощай! Упав і час прощання…

О, пригорни і руку щиро дай!

Я повернусь, як стихнуть тут ридання,

Коли зітхне вільніше рідний край.

 

1879

 

ПЕРЕД ТРУНОЮ

 

 

Яка манісінька лежиш ти у труні,

Моя зориночко досвітня, ясна зоре,

На заході блиснула ти мені

На жаль тяжкий, на невимовне горе!

Як квітонька, підрізана серпом,

Ти полягла зарання в домовині...

Ти світові несла новий псалом,

Хотіла стать проти його гордині;

Але та гадина - могуща і жива...

І ось твої схрестились руки білі,

Заквітчана барвінком голова,

А з-під вінка шовкові темні хвилі

Розсипались на подушці круго́м:

Між них чоло мов мрамором біліє,

Склепилися очиці тихим сном,

Отемрили їх пишні, довгі вії,

І тінь од них стрілками полягла,

Якась-то думонька таємна підвела,

Мов з подиву, твої тоненькі брови…

Про що вона? Скажи мені, промови!

Чи не сподіялась такого ти кінця?

Чи жаль життя - тернового вінця,

Який тобі діставсь од злої долі?

Чи й там нема ні щастя, ані волі,

За що боролася, сердешна, на землі.

Подай хоч словонько єдине ти мені,

Розваж нудьгу остатньої надії!

Але мовчать твої уста блідії,

Смертельная байдужість на виду...

А я стою, знеможений од горя,

Мов камінь той серед німого моря,-

І від тебе очей не одведу!

 

1880

 

«Чом не весел, мій соболю…»

 

 

 

- Чом не весел, мій соболю,

Чи й мені журби не знять?

Хоч у шахи я з тобою

Буду сміливо гулять?

 

- Ох, то туга незбавима,-

Я боровся кільки крат:

Вже давно мені очима

Ти дала і шах і мат!

 

1880

 

НЕПЕВНІСТЬ

 

 

На́вкруг нас ходили грізні хмари,

Крили сонце, гнали світло пріч;

Із багно́вищ од чумної пари

Морок слався, наче глупа ніч.

 

Геть шляху не видко стало, йдучи,

В тиску всяк простався наздогад;

Груди всім гнітив туман смердючий,

Мозок всім труїв пекельний чад.

 

А в пітьмі тій, наче пси скажені,

Лиходії кидались на всіх,

Щоб набить чужим добром кишені,

Підживить себе з бідот людських.

 

Правда, совість, щирість, труд і знання

З реготом топтались у багні;

Розлягались-но псарів гукання

Та розпусти вигуки гучні…

 

Гвалт стояв. Попавши в тя́жку скруту,

Близивсь люд до прорви навмання...

Та господь, що нам наслав покуту,

Ще не дав погинути до дня:

 

Проміж хмар пробився промінь божий

І осяяв певну стежку нам,-

Розточаться став туман негожий,

І вбачавсь уже кінець бідам…

 

Але знов зненацька грім ударив,-

Свиснув бич - і заніміла річ...

Чи остання то гримо́та з хмари,

Чи ще гірша наступає ніч?

 

1880

 

«Зорі, зорі, ясні очі…»

 

 

Зорі, зорі, ясні очі

В темній, смутній глибині,

І по синіх шатах ночі

Роєм сиплються вогні…

 

Мріють, тонуть в темнім морі,

На незмірних глибинах...

І на серці в тебе зорі,

І ухмилка на вустах…

 

Ти зориш на небо щасна

І раюєш ним сама;

Але ця природа красна

І байдужа, і німа.

 

Невпросима, невмолима,

Як пекельний той Харон! 9

Їй одно перед очима,

Щоб справдити свій закон…

 

Де не глянь по світу - горе,

Пан тут - гвалт і тиск заліз…

Чи не більше б вийшло море

Із проли́тих миром сліз?

 

1880

 

«Як з тобою ми спізнались…»

 

 

Як з тобою ми спізнались,

Нам і зорі усміхались,

Як рядком сиділи щасно,

То цвіли садочки рясно,

А коли поцілувались -

Соловейки заливались,

Та й в усіх людей взага́лі

Очі радістю блищали…

 

А як час настав розлуки,

Лист пожовк і впав з розпуки,

Й над садком осиротілим

Звис мороз серпанком білим;

Соловейко втік у вирій,

Люди стали, наче звірі...

Та і в серці - з туги-муки

Завелись мені гадюки!

 

1880

 

ТЕМРЯВА

 

 

Наче ніч на серці біднім,

Думи чорні, як ті хмари...

В краї милім, в краї ріднім,

Де не глянь - страшенні чвари.

 

Чом не крикнеш, правдо-мати?

В пущі дикій рідні діти

Поставали... як не стати?

Довше так несила й жити!

 

Краще вмерти: у могилі

Відпочить на кладовищі...

Тут же