Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

 

Федькович Ю.

 

 

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

РАННЯ ЛІРИКА

 

 

Нічліг

 

 

Звізди по небеснім граді -

І по одній, і в громаді -

Як то любо заснияли,

Де жовняри спочивали.

 

Но як збліднут тихо зорі,

Світле сонце зійде д горі,

Хто тогді нам, бідним, скаже,

Де котрий з нас нині ляже?

 

Де хто ляже - божа воля:

Є де спати, много поля,

Є де голов приклонити…

А зірниці ймуть світити.

 

Виправа в поле

 

 

- Ой брате мій, ой коханий,

Чо ти ходиш заплаканий?

Гай, гай не думай, поїдем за Дунай,

Гей, поїдем, коханий!

 

- Ой рад би я, милий брате,

Гей рад би я не плакати,

Але ж тяженько на моє серденько -

Гадає розпукати.

 

- Ци, може, ти, брате, плачеш,

Що родини ба й не бачиш?

Цісарська фана - дружина кохана,

Чого ж більше ти хочеш?

 

- Вбери фану в буковину,

Все не стане за дружину.

Гей, горе, горе поведе за море!

Там, відай, я загину.

 

- Не тра, брате, нарікати;

Хоть підемо воювати -

Ой гоя, гоя, така ж наша доля,-

Ти думай, що гуляти.

 

- Ой гуляти ба й гуляти,

Там, де грають на гармати…

Гой, гоя, гоя, ти долечко ж моя,

Гей, мати ж моя, мати!

 

Ой мати ж ти моя, мати,

Пішов твій син погуляти:

Гей, гаю, гаю, то п’ю, то гуляю,

Гей то п’ю, то гуляю!

 

Ой пив же я, та й напивси,

Як ліг спати - не будивси…

Гей, гаю, гаю, кервавий Дунаю,

Вже-м навіки упивси!

 

Під Маджентов 1

 

 

Гей у полі, у полі,

Там літают соколи.

Летя, літають, сумненько гукають,

Аж мене серце болить.

 

Ой серденько, серденько,

Чого ж тобі тяженько?

Канони грають, кулі заспівають -

Най ти буде радненько.

 

Буде, буде радненько:

Буде рано-раненько

Сонце сходити - перестанеш жити…

Гуляй, гуляй, серденько!

 

Ой сонечко сходило,

Туманами си вкрило -

Канони грали, кровйов розливали,

Аби си не дивило.

 

Подиви ж ти си, мати,

Та на наші кабати:

Вся кабатина - то кров то калина,-

Ци-с мня годна пізнати?

 

Ой пізнаю, пізнаю:

Лиш одного тя маю -

Одного сина - красний як калина,

Та як калина в гаю.

 

Ой бо в гаю калина

Не для него зацвіла;

Гей, цвіла, цвіла висока могила -

Твому сину дружина.

 

Ой дружина ж то, ненько!..

Завтра рано-раненько

В шовковій траві, зеленій мураві

Поклонюси низенько.

 

Поклонюси до свого

Гетмана молодого:

«Гетмане-пане, звінчай же ти мене,

Козака молодого».

 

«Буду тебе вінчати

Там, де дзвоня гармати,

Ой буду, сину…» - «Гину, пане, гину!»

Гей, не плач, моя мати!

 

Співацька доля

 

 

В місті Гумані на золотій бані

Сидить сокіл сивесенький:

«Куди ж ти їдеш, поручнику-пане,

Федьковичу молоденький?»

«Їду я, їду з гори Чорногори

За бистрії за річеньки…

Гей, на день добрий, жовнярський суборе,

Ви, славнії козаченьки!»

«Бог дай здоров’є, поручнику-пане,

Федьковичу молоденький;

Просимо тебе, ой просим тя - з нами

Сідай на мід солоденький».

«Ой не прийшов я до вашого двору

На меду си напивати,

Але-м приїхав славному субору

Співаночку заспівати.

Бо моя мати мене породила,

Там де вірли воду пили,

Та й співаночок мене научила

Вісімдесєть і чотири.

Бо моя мати мене породила

В чистім полі при Дунаю.

«Співай, мій сину,- так ми говорила,-

Як соловій в темнім гаю».

А я літаю по гаю-діброві,

Та ще буду ба й літати:

Ой позвольте ми, сини соколові,

Межи вами заспівати.

Бо я не їхав з гуцульского краю

До вас, браття, до обіду,

Лиш заспіваю, за кілько сам знаю,-

Відспіваю та й поїду.

Їду, поїду, браття соколові,

Та де би ми добре бути…

А за сим словом бувайте здорові,

Прошу мене не забути».

 

ІЗ ЗБІРКИ «ПОЕЗІЇ…» (1862)

 

 

ДУМИ І СПІВАНКИ

 

 

Думи мої

 

Думи ж мої, думи руські, відки ви ся взєли?

Ци ви, може, в моїм раю квіточками цвили,

Ци ви, може, в моїм небі ангелом літали,

Що ви моє бідне серце досі колисали?

Так, як мати вороб’ятко вечором колише,

І над ним, і коло него хрестик божий пише,

Би уроки, би злі духи там не приступали,-

Так і моє бідне серце ви-сте колисали.

 

Ні родини, ні дружини,- бо сестричка вмерла,

Що тій бідній сиротині сльози часові втерла,-

Так пішов я в світ широкий за кавалком хліба.

Ах, не раз я мусив чути: «Ціба, хлопче, ціба!»

А хоть хто кавалок хліба часом дати рачив,

То аби ся надивити, як хлопчина плаче;

І ци можна дивувати тому тулачеві,

Що продався до жовнярства за три срібні леви? 2

 

Не дивуйте, люди добрі, доля так судила.

А як часом з черевика кров камінєм плила

І під буком