Федькович Юрій - Прозові твори, Федькович Юрій

Федькович Ю.

ПРОЗОВІ ТВОРИ

Повість

Нічо так чоловікові віку вже не укоротає, як та люба. Хто не вірить, най лиш слухає, що розказуватиму...

У нашім селі, знаєте, чинять два храми в рік - один на зимні Николи, а другий на ве́сні.

Зимні Николи, як здорові знаєте, припадають серед пилипівки: скрипку не можна навіть зачепити, а за танець і не говорім таки нічо; бо якби панотець узнали, то би й до церкви не пустили, не то що.

А парубкам та дівкам що за храм без музики? - Але нащо вам казати, коли самі здорові знаєте. От тому ж тото сидять собі наші легіні та дівки на зимні Николи красненько дома та дозирають хати, а стариня сама собі здоровенька храмує. Як же зато дасть бог дочекати весних Николів, то вже стариня сидить дома, а молодіж пускають у храм.

От тому ж тото назвали у нас зимній храм чесний, а весняний красний. Та й недурно його так і прозвали,- хто хоче видіти охоту та красу, то най лиш приходить до нас у красний храм. Скучно йому чей не буде, бо цілі молоді гори тут вам зляжуть, як би їх вітер змів. Але що вам казати, коли навіть і з лядського боку легіні приходять. А хороші тоті галицькі легіні, хороші! Лиш стань та дивися.

Від нас знов ходжують аж до шістьох сіл на храми - ходять до Сергіїв, у Плоску, до Тораків, до Киселиців, у Дехтинець і у Довгополе,- ба декотрі ходять аж у Шипіт або тяр аж у Молдовицю. Та й ніщо уже й казати, скрізь нас так красно та чесно приймають, що дай боже лиш усім добрим людям так! Ми знов за тото стараємось, аби й їх так повеличати, як вони до нас прийдуть, або ще й ліпше; бо Сторонець, знаєте, перше село на всі буковинські гуцули, та ми не хотіли б сорому набратися, а ми - парубки - вже й тілько ні.

Тому тото мій брат, бувало,- він був старшим парубком у селі,- скоро прийде неділя перед красним храмом, скличе з церкви всіх легінів до себе та дає їм порядок: ти, Федоре, каже, підеш з тими против довгопільців, а ти, Андрію, знов з тими підеш мені встріть дехтинецьким, і так далі,- так вам уже розпаює красно, що другий і з письма так не удав би, поки світа. А сам уже старається про базар: базарисько в нас страх велике, то він як накаже підпарубочні, так його й обтичуть молодими смерічками та всіляким бростом, що аж любо дивитись, а стежечки вам починять, стежечки! - хоть най царівна проходжається, не сором. Жидів з оковитими горівками позаповідає вам аж з Вижниці, а музику заповість вам місяцем уже наперед аж зо самої Глиниці або тяр аж із Сочави, що як вам потягнуть смиками, то серденько лиш як на ниточці дригає.

От дасть бог діждати й храму. Парубки вже знають свою службу: ще до опівночі повстають, повибричуються, поприбираються, як лицарі, плоски в дзьобні, колачі в бесаги, посідають собі на гарні сідлані коники та гайда зустрічати сторонське парубоцтво, як уже там від брата розказ мали.

А брат вам убереться в кармазин, кресаню з полами насуне на чоло, порошниці, удвоє через плечі, так і сіяють: а пістолєт аж четверо засадить за ремінь та й стане собі кінець суток, як навертається д церкві, аби тут сторонських парубків ще раз та ще краще привітати.

Коло брата стоять чотири післанці для його потріби, два знов післанці стоять кіньми з сього і з того боку села, аби дати знати, як буде надходити славне парубоцтво, а два післанці стоять на цвинтарних дверях з мальованими фляшками, аби частувати кождого а кождого парубка, котрий ступить через поріг. Така вже, бачите, у нас установа. А ще вам скажу, що тоті чотири післанці, що стоять з братом, називаються стрільці; бо вони мають таку службу, що скоро яка сторонська дівка надійде, так вони їй зараз на віват мають стріляти, відтак відводять її два аж у цвинтар, а тут чекає вже моя старша сестра та веде у церкву святу, де знов середуща сестра жде, аби її красно де постановити.

Кінець села, чути, стріляють: се вже йдуть парубки. Музика там стоїть з одним післанцем, а друга з другим,- бо ми, бувало, усігди по дві музиці кличемо,- зачинають відгравати на пригіст; а жид, що стоїть з двома непочатими барилками при братові, то лиш усміхається, клятий, бо знає, що так і з порожніми бербеницями верне домів!

Приїдуть парубки. Брат їм клониться, вітає мальованими порційками та й провадить у божий дім. Тут аж чи не сім попів а восьмий диякон соборну службу правлять. Господи! - а дяків таки й не рахуй, такого понасходилося, та як вам разом усіма заспівають, то аж якось страх слухати.

Церква в нас красна дуже та убрана: образи святі всі під золотом та під сріблом, лиш затілько хіба, що тісно,- таки тісно, що в храму лиш стариня та дівчата входяться всередину, а парубки хіба що світло постановлять та служби віддадуть, відтак мусять виходити надвір та чекати водосвятія; але легіні, коби здорові, не конче й журяться про се,- де б вже мав правду дівати! - вони зроблять вам дорогу від церкви аж на гостинець та чатують, як яка дівка приходить. Господи! - то ж то вже єї обзирають з усіх боків! - от так лиш нас тут єнорал на муйштрунку обзирає.

Приїхали парубки перед церкву. Зараз скочили підпарубочі, що вже напоготові так і стояли, та повідбирали парубкам коні; бо у нас, знаєте, така вже поведінка, що в яку-небудь оруду - най буде храм, най буде старощення, най буде весілля, най буде таки і простий танець,- так мусять підпарубочі ватажним парубкам коней пазити. Якби який флекев сього не пантрував, то й приймили б його парубки ніколи в парубки. Чи скажете, може, що се діло не добре?