Старицький М. П. - Поетичні твори, Старицький М. П.

 

Старицький М. П.

 

 

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

 

ЖДАННЯ

 

 

За гай скотилось сонце ясне,

Хмарок рожевих цілий рій

В безодні синій тане, гасне,

Мов злотосяйне пасмо мрій;

Вітрець упав; з садочка лине

Струмком живущим пишний дух,

З черемх убрання лебедине

Часами ронить срібний пух;

Вже гомін стих, туман над ставом

Серпанком хви́лявим ляга;

Темніша небо… і небавом

В садочок зірка дорога

Увійде легкою ходою…

Я жду і краюся нудьгою,

Шукаю скрізь палких очей…

Ось тьохнув щасно соловей -

Її ж нема! Ідуть хвилини,

Земля, здається, аж горить…

А все нема, нема зорини!

Я жду - і віком стала мить!

Вже ніч зліта крилом імлявим,

Осяйна безліччю лампад…

Ген місяць видом величавим

З-поза тополь зирнув у сад -

Її ж нема… Я муку чую:

Холоне серце… голова,

Мов кру́тінь в бурю навісную,

Мене жадоба порива…

Її ж нема!.. І враз, раптово

Рученьки білі, запашні

Лягли на ра́мена мені…

Зайнявся дух… урвалось слово…

Вуста з вустами ізлились,

І ми над зорі понеслись,

В очах палких втопивши очі…

О ніч! О любощі співочі!

О чародійні в яві сни

На святі першої весни!

 

1865

 

В САДКУ

 

(О. П. Д-вій 1 )

 

 

Сядьмо тут, рибчино, пі кущами,-

В холодку так славно одпочити…

Подивись, яким шатром над нами

Явір цей розкинув пишні віти;

 

Цвітом геть укрита вся пахучим

Край його ген вишенька біліє;

Лист аж гра під променем блискучим

Та в якійсь дрімоті наче мліє;

 

Проти нас, мов батько між синами,

Дуб підняв своє погорде чоло,

Мов отаман, між тими дубами,

Що ростуть і шепотять навколо.

 

А вгорі ж нема блакиті міри,

В тій безодні потопає око…

Тихо скрізь, на серці більше віри,

І думки здіймаються високо.

 

1866

 

ІЗНОВ НУДЬГА

 

 

Ізнов нудьга, непрохана кума!

І серце буцім жде якоїсь-то отрути…

Мовчи, бездольнеє! Недовго нам тягнути,-

Доплентались, що й світла вже нема!

 

Чого чекать? - Одурено гадки́,

Оббрехано псалми моєї віри,

Знесилено кайданами заміри

І стоптано найкращії квітки…

 

Була доба, надія розцвіла -

І багатир пізнав сірому брата,

І працею заворушилась хата

На користь рідного села.

 

Була доба - минулися святки,

І хуртовиною розкидана отара:

Так над садок збіжить північна хмара -

І цвіт приб’є, й порозкида листки!

 

ДО ПОДРУГИ

 

 

Не руш, о подруго, не руш моєї врази,

Бо хоч твоя рука тендітна й молода,

А все ж поворухне і муки ті, і сльози,

Від котрих ти сама б відскочила бліда!

 

Не заглядай в мою отруєную душу,

Не воруши пережитих хвилин:

Нащо те пам’ятать, що я забути мушу,

Що полягло давно під попелом руїн.

 

Невже-таки юрбі, холодній і зрадливій,

Я звірив би нудьгу і жаль мій голосний,

Невже на регіт їх, на регіт їх кривдивий,

Я показав би враз моїх отрутих гній?!

 

Там є багато сліз - і не моїх єдиних,-

Багато сліз чужих, гірких і тяжких дум,

Багато крові є… Е, ні, моя дитино,

Не видам скарбу я мого людям на глум!

 

Ти, доню, і сама ще молода душею,

І повна гадок ти і радісних надій;

Нащо тобі знайомитись з нудьгою

І куштувати слізний трунок мій?..

 

В твоїх очах тепер кохання тихе сяє,-

Тобі не пережить сердечних, тяжких мук:

Он гілочка, дивись,- зелена, а всихає,

Бо бурею переламало сук.

 

ВЕЧІРНЯ

 

 

Ніч насунулась, на небі

Зоря засвітила.

Людські сльози і турботи

Соном оповила.

Люди сплять; усюди тиша,

Тиша та темрява…

Тільки в церкві нашій вбогій

Ще іде відправа.

Заверну лишень туди я,

На святу вечірню,

Та розважу свою душу,

Душу незагійню.

В церкві сумно; ледве сяють

Променем тлумливим

Де-не-де свічки воскові;

Голосом журливим

Дяк прочитує молитви;

Слухають їх мовчки,

Кладучи хрести на груди,

Два діди в куточку;

Перед образом святої

Матері-цариці

Тихо плаче навколішках

Одна молодиця…

І в очах такая віра

І таке благання,

Мов остання та молитва -

Першеє бажання!

Чи ти молишся так палко

За свою дружину?

Чи вже мати,- то прохаєш

За рідного сина,

За сокола вродливого,

Прохану дитину?

Далеко він, не вернеться,-

Марно на чужину

Гадками ти літатимеш…

Або, може, діти

Від холоду та голоду

Плачуть, неповиті;

Малесенькі, дрібнесенькі -

Нема запомоги,

Й за їх дрібними сльозами

Ти благаєш бога?

Або, може?.. Хто загляне

В те чужеє горе?

І німе воно й глибоке,

Як те синє море.

По щоках тільки по блідих

В тебе ллються сльози

Та від туги гнеться стан твій,

Мов од вітру лози!

 

ДУМКА

 

 

Хвилями котиться голос,

Мов розлягається луг;

Тихо та гарно в садочку,

Цвіту вишневого дух.

 

В темряві неба, високо,

Променем зірка мигтить;

Хворую душу моторно

Світом вечірнім зорить.

 

В серці таємничі дії,

Згага кохання і сліз;

Гадки за гадками линуть,-

Дум заповітних