Льюїс Керрол - Аліса в Задзеркальній країні, Льюїс Керрол

тобі вдасться повернутися додому без нього! Наприклад, твоя гувернантка хоче покликати тебе готувати уроки. Вона гукне: «Іди сюди…» - а далі нікуди, бо не знатиме, як тебе кликати. Ти, звичайно, зовсім не зобов’язана іти, розумієш.

- Я певна, що з цього нічого не вийде,- сказала Аліса.- Гувернантка нізащо не пропустить уроків через це. Якщо вона не зможе пригадати моє ім’я, вона покличе: «Годі, міс!» Так називають мене слуги.

- Ну, якщо вона скаже лише «Годі, міс» і нічого не додасть,- зауважив Комар,- ти можеш ухилитися від уроків. Ніби ти не зрозуміла, що саме «годі». Це жарт. Мені хочеться, щоб ти утнула його.

- Чому вам хочеться, щоб я утнула його? - запитала Аліса.- Це поганий жарт.

Комар лише важко зітхнув, і дві сльози скотилися по його щоках.

- Вам не слід вигадувати жарти,- сказала Аліса,- якщо вони так вражають вас.

Знов почулося сумне зітхання. Цього разу, здавалося, Комар вклав самого себе в зітхання, бо коли Аліса подивилася на гілку, там не було нікого. Вона вже змерзла, сидячи так довго нерухомо, тому підвелася і пішла.

Незабаром вона вийшла на галявину, за якою починався ліс. Це був надзвичайно похмурий ліс, і Аліса побоювалася ввійти в нього. Проте, трошки подумавши, вона вирішила іти далі.

- Я нізащо не хочу іти назад,- подумала вона. А це був єдиний шлях до Восьмого квадрата.

- Це, мабуть, той ліс,- задумливо сказала Аліса,- де речі не мають назв. Цікаво, що станеться з моїм ім’ям, коли я зайду в ліс? Мені не хочеться залишитися без нього. Адже тоді доведеться давати мені нове ім’я, і я певна, що воно буде жахливе. Але як буде смішно розшукувати створіння, яке дістане моє ім’я! Це, розумієте, нагадує оголошення про загублених собак: «озивається на ім’я «Швидкий», в мідному нашийникові…» Лише уявіть собі, доведеться гукати всіх «Аліса!», доки хтось не обізветься! Проте, якщо у них є розум, вони взагалі не обізвуться.

Перебираючи все це в думках, вона підійшла до лісу. Це був темний, прохолодний гай.

- Як би там не було, дуже приємно,- сказала вона, коли ступила під тінь дерев,- після такої спеки опинитися під… під… чим? - продовжувала вона, дуже стурбована тим, що не могла пригадати потрібного слова.- Я хочу сказати, опинитися під… під… під… цим, розумієте! - і вона поклала руку на стовбур дерева.- Як же це називається? Чи воно не має назви?.. Ну, звичайно, не має!

Вона мить постояла мовчки, роздумуючи. Потім раптом почала знову:

- Отже, це трапилося все ж таки! Як же мене звуть? Спробую пригадати. Мушу! - Але її рішучість мало допомогла. Після довгих роздумів вона змогла сказати лише: Л, я знаю, моє ім’я починається з Л!

Тут з лісу вийшов молодий Олень. Він дивився на Алісу великими, лагідними очима, але зовсім не боявся її.

- Іди сюди! Іди сюди! - промовила Аліса і простягла руку, щоб погладити його. Але Олень трохи відскочив і продовжував дивитися на неї.

- Як тебе звати? - нарешті заговорив Олень. І який ніжний і ласкавий голос був у нього!

«Якби я сама знала!» - подумала бідолашна Аліса. Вона сумно відповіла: - Зараз ніяк.

- Подумай ще раз,- порадив Олень.- Так не годиться.

Аліса подумала, але з цього нічого не вийшло.

- Будь ласка, скажіть, як вас звати? - несміло промовила вона.- Можливо, це допоможе мені.

- Я скажу тобі, коли ми відійдемо трохи далі,- сказав Олень.- Тут я не можу пригадати.

І ось вони пішли лісом. Аліса ніжно обняла Оленя за м’яку шию. Так вони дійшли до іншої галявини. Тут Олень раптом підскочив і звільнився від обіймів Аліси.



 

- Я Олень! - гукнув він радісним голосом.- Ой лишенько! Ти людська дитина! - В його чудових темних очах майнув жах, і наступної хвилини він стрімголов помчав геть.

Аліса дивилася йому вслід, ладна заплакати від досади, що її маленький супутник так раптово зник.

- Але тепер я знаю своє ім’я,- сказала вона.- Це трохи втішає мене. Аліса… Аліса… Більше я його не забуду. А зараз, за якою з цих стрілок мені слід іти, цікаво?

На це запитання не важко було відповісти, бо була лише одна дорога через ліс і обидві стрілки вказували на неї.

- Я з’ясую це - сказала Аліса собі,- коли дорога розділиться і вони будуть вказувати різні напрями.

Але це, здавалося, ніколи не трапиться. Вона ішла далі і далі, дуже довго, але щоразу, коли дорога роздвоювалася, обидві стрілки вказували той самий шлях. На одній з них був напис «До Близнюка», на другій - «До Близняка».

- Мабуть,- нарешті вирішила Аліса,- вони живуть в одному будинкові. Як я не подумала про це раніше… Але я не можу затримуватися у них. Я лише зайду, привітаюсь і запитаю, як вийти з лісу. Тільки б дістатися до Восьмого квадрата завидна!

Вона все йшла, розмовляючи сама з собою, доки, круто звернувши, не наткнулася на двох маленьких товстунів. Вона побачила їх так несподівано, що злякано відсахнулася. Але за мить оволоділа собою, певна, що це, мабуть, були двійники.

 

РОЗДІЛ IV.
ДВІЙНИКИ - БЛИЗНЮК ТА БЛИЗНЯК

 



 

Вони стояли, обнявшись, під деревом. Аліса зразу впізнала кожного з них, бо у одного на комірі було вишито «нюк», а у другого - «няк».

- Мабуть, у кожного з них на комірі ззаду вишито «близ»,- сказала вона собі.

Вони стояли зовсім нерухомо, і Аліса навіть забула про те, що вони живі. Вона обійшла їх кругом, щоб побачити, чи було слово «близ» вишито на їхніх комірцях, і аж здригнулася, почувши голос того з двійників, у якого на комірі був напис «нюк».

- Якщо ти вважаєш, що ми воскові ляльки,- сказав він,- ти зобов’язана заплатити. Воскові ляльки не показують даром. Аж ніяк!

- Навпаки,- додав той, хто мав напис «няк»,- якщо ти вважаєш, що ми живі, то зобов’язана розмовляти.

- О, даруйте! - це все, що Аліса змогла відповісти, бо слова старовинної пісні дзвеніли