Льюїс Керрол - Аліса в Задзеркальній країні, Льюїс Керрол

не видно було, хто сидів за Жуком, але звідти почувся хрипкий голос:

- Пересядь на інший… - сказав він і замовк, наче вдавився.

«Який голос хрипкий, наче хріп кінь», подумала Аліса.

Тонюсінький голосок над самим її вухом пропищав:

- Ти можеш на цьому побудувати каламбур - «хрипкий» і «хріп кінь», розумієш.

Потім здалеку почувся дуже лагідний голос:

- Тільки, розумієте, треба надписати: «Обережно! Тендітна річ…»

Інші голоси продовжували («Скільки їх тут є!» подумала Аліса) давати поради:

- Її треба послати по пошті, у неї ж є голова…

- Її треба послати телеграфною посилкою…

- Хай вона тепер сама тягне поїзд… - і так далі.

Але джентльмен в білому нахилився і шепнув їй на вухо:

- Не звертай уваги на те, що вони там базікають, моя люба, але на кожній зупинці поїзда купуй зворотний квиток.

- От іще! Не буду! - заявила Аліса роздратовано.- Я не маю нічого спільного з цією залізничною подорожжю… Я тільки що була в лісі… І я так хочу повернутися туди!

- Ти можеш на цьому побудувати жарт,- сказав тоненький голосок над її вухом,- що-небудь про «хочу-охоче», розумієш.

- Одчепися,- сказала Аліса, марно прагнучи з’ясувати, звідки іде цей голос.- Якщо ти так любиш жарти, чому сам їх не вигадуєш?

Голосочок глибоко зітхнув. Це було, без сумніву, гірке зітхання, і Аліса сказала б що-небудь на втіху, «якби тільки воно зітхало, як всі», подумала вона. Але це було на диво тихеньке зітхання. Вона б його і зовсім не почула, якби воно не лунало біля самісінького її вуха. І воно так лоскотало їй у вусі, що вона зовсім забула про горе маленького створіння.

- Я знаю, що ти друг,- продовжував голосок,- давній і вірний друг. І ти не скривдиш мене, хоч я й комаха.

- Яка комаха? - занепокоєно поцікавилася Аліса. Насправді їй хотілося знати, чи вона жалить, але вважала, що буде нечемно з її боку запитувати про це.

- Що, значить, ти не… - почав голосочок, але його заглушив пронизливий гудок паровоза. Усі схвильовано скочили на ноги і Аліса разом з ними.

Кінь, що висунув голову в вікно, спокійно повернувся на місце і пояснив:

- Це лише струмок, через який треба перестрибнути.

Це пояснення, здавалося, всіх задовольнило, але Алісу непокоїла навіть думка про те, що поїзд буде стрибати.

- Однак добре хоч те, що ми потрапимо в Четвертий квадрат,- сказала вона собі. За мить вона відчула, що поїзд злетів в повітря. З переляку вона вхопилася за те, що трапилося під руку. Це, виявилося, була цапова борода.

 

 

* * *

 

Але борода від її дотику наче розтала, і Аліса побачила, що спокійно сидить під деревом. Комар (саме з цією комахою вона розмовляла) гойдався на гілці у неї над головою і обмахував її своїми крильцями.

Це був, очевидячки, дуже великий Комар.

«Завбільшки з курча»,- подумала Аліса. Але вона не боялася його, після того як вони так довго розмовляли між собою.

- Значить, ти не любиш комах? - продовжував Комар спокійно, ніби нічого не трапилося.

- Мені подобаються ті, що вміють розмовляти,- сказала Аліса.- Але там, де я живу, вони ніколи не розмовляють.

- З якими комахами ти водишся там, де ти живеш? - поцікавився Комар.

- Я взагалі не воджуся з комахами,- пояснила Аліса,- бо я їх боюся, особливо великих. Але я можу розповісти тобі, як кого звати.

- Вони, звичайно, озиваються на своє ім’я? - недбало зауважив Комар.

- Я не чула про це.

- Нащо ж тоді їм потрібне ім’я,- сказав Комар,- якщо вони не озиваються на нього?

- Їм, може, і не потрібне,- промовила Аліса,- але я гадаю, що воно потрібне людям, які дають їм назви. Інакше, нащо тоді речі мають назви взагалі?

- Не знаю,- відповів Комар.- Там далі, он в тому лісі, ніщо не має назв. Однак перелічуй назви комах, ти марно гаєш час.

- Ну, у нас є Коник,- почала Аліса перелічувати на пальцях.

- Зрозуміло,- сказав Комар.- Он на тому кущі, дивись, сидить Коник-Гойдалка. Він зроблений з дерева і гойдається на гілках.

- А що він їсть? - запитала Аліса, дуже здивована.

- Сік і тирсу,- пояснив Комар.- Продовжуй про комах.



 

Аліса страшенно зацікавлено зиркнула на Коника-Гойдалку і вирішила, що того недавно пофарбували, такий він був яскравий і липкий. Потім вона продовжувала:

- Крім того, у нас є Бабки.

- Поглянь на гілку над твоєю головою,- промовив Комар.- Ти побачиш там Різдвяну Бабку. У неї черевце - пиріг з ізюмом, крильця з гостролисту, а голівка горить у ромі.

- А що вона їсть? - поцікавилася знову Аліса.

- Солодку пшеничну кашу і пироги з начинкою,- відповів Комар.- А моститься вона в торбі Діда Мороза.

- Крім того, у нас є Хрущі,- провадила Аліса після того, як подивилася на комаху, у якої горіла голівка, і думала про себе: «Може, комахи так люблять летіти на вогонь тому, що хочуть стати Різдвяними Бабками!»



 

- Он у тебе під ногами повзе,- сказав Комар (Аліса злякано відступила),- Хрущик. У нього крила - тоненькі шматки хліба з маслом, черевце - шкуринка, а голова - кусок цукру.



 

- А що він їсть?

- Чай з вершками.

У Аліси майнула нова думка.

- А коли не буде чаю з вершками? - висловила вона свою догадку.

- Тоді, звичайно, він загине.

- А це ж буває часто,- зазначила Аліса замислено.

- Раз у раз,- сказав Комар. Після цього Аліса кілька хвилин мовчала, роздумуючи, Комар тим часом розважався, кружляючи у неї над головою. Нарешті, він сів і сказав:

- Гадаю, що ти не хочеш залишитися без ім’я?

- Справді, не хочу,- занепокоєно відповіла Аліса.

- Не знаю,- продовжував Комар безтурботно.- Тільки уяви собі, як зручно буде, коли