Емі Морін - 13 звичок, яких позбулися сильні духом люди

Ви можете висловлювати негативні міркування, доки вони ще під контролем. Заміна одних думок на інші потребуватиме зусиль, але це ефективно знижує жаління себе.

Подумавши: «Зі мною трапляється завжди щось недобре», складіть перелік того доброго, що з вами сталося останнім часом. Потім замініть попереднє судження більш правдивим: «У моєму житті трапляються погані речі, але й добрі також». Не варто перетворювати негативне мислення на занадто оптимістичне. Намагайтеся відшукати реалістичний погляд на ситуацію.

ОБМІНЯЙТЕ САМОСПІВЧУТТЯ НА ВДЯЧНІСТЬ

Марла Раньян — дуже успішна жінка. Серед її досягнень: ступінь магістра, власна книжка та участь в Олімпіаді. Вона стала першою американкою, яка завершила нью-йоркський марафон 2002 року за приголомшливий час — дві години та двадцять сім хвилин. Та що робить Марлу дійсно надзвичайною, це те, що вона домоглася всіх надбань абсолютно сліпою.

У дев’ятирічному віці у дівчинки виявили хворобу Штаргардта — вид ураження жовтої плями на сітківці ока у дітей. Коли зір почав погіршуватися, Марла відкрила в собі любов до бігу. Чимало років тренувань допомогли їй стати однією з найшвидших бігунів у світі, хоча вона не могла бачити фінішну лінію.

Спочатку Марла здобула спортивний успіх на Паралімпійських іграх. Вона брала участь у змаганнях 1992 року, а потім і у 1996 році. У той час вона не лише виборола шість золотих та одну срібну медалі, а й встановила декілька світових рекордів. Однак Марла на цьому не зупинилася.

У 1999 році вона змагалася на Панамериканських іграх та здобула перемогу в забігу на 1500 метрів. Рік по тому жінка стала першою незрячою спортсменкою в олімпійський історії. На 1500-метровому треку вона стала першою американкою та у фіналі посіла восьме місце.

Марла не вважає сліпоту обмеженням. Вона обрала інше ставлення до неї — як до дару, що допомагає у бігу на короткі та довгі дистанції. Говорячи про недуг у власній книжці «Ніякого фінішу: життя на власний погляд» (No Finish Line: My Life as I see it), спортсменка пише: «Втрата зору не тільки змусила мене підтверджувати свою здатність до змагань, а й дала жагу до успіхів. Сліпота подарувала такі речі, як воля та відданість, якими я щодня користуюся». Марла не зосереджується на тому, чого позбавлена, натомість вдячна за дарунки, що дала саме хвороба.

У той час як саможаління каже: «Я заслуговую на краще», дяка відповідає: «Я маю навіть більше, ніж треба». Потрібно трохи зусиль, щоби відчути вдячність, але це не так важко. Кожен може стати вдячнішим, завівши нові звички.

Почніть помічати щедрість та доброту інших. Назвіть добро у світі добром — і цінувати те, що ви маєте, стане легше.

Щоб відчути вдячність, не обов’язково мати багатства, великий успіх чи ідеальне життя. Для декого зарплата 34 000 доларів не буде великою, але кожен, хто її отри­мує, насправді належить до найбагатшого 1 % людей на Землі. Якщо ви читаєте цю книжку, то вам пощастило більше, ніж мільярду тих, хто не вміє читати. Багато з них назавжди залишаться за межею бідності.

Зверніть увагу на ті маленькі блага в житті, які так легко мати за належне, та працюйте над почуттям вдячності. Ось декілька звичок для зосередження на вдячності за привілеї:

• Ведіть щоденник вдячності. Кожного дня занотовуйте щонайменш одну річ, за яку ви вдячні. Це можуть бути звичайні радощі на кшталт чистого повітря чи сонячного світла, або великі дари, такі як робота чи родина.

• Кажіть уголос, за що ви відчуваєте вдячність. Якщо щоденні записи — не для вас, звикайте промовляти, за що саме ви вдячні. Відшукайте час уранці після пробудження та ввечері перед сном. Голосно промовте слова подяки, навіть наодинці, бо почуття підсилиться за рахунок слухових вражень.

• Перемикайтеся, коли відчуваєте жалість до себе. Змініть діяльність, коли починаєте жаліти себе. Не підтримуйте думок про те, як усе нестраведливо. Замість цього пригадайте та запишіть людей, події та враження, за які особисто ви вдячні. Є щоденник вдячності? Читайте його, тільки-но відчуєте жаль до себе.

• Поцікавтеся в інших, за що вдячні вони. Розпочинайте розмови про вдячність, щоб відкрити для себе, за що інші люди відчувають вдячність. Вислухавши інших, можливо, ви звернете увагу на нові сфери життя, за які ви ще не дякували.

• Навчіть дітей вдячності. Якщо ви маєте дитину, навчати її дякувати за те, що в неї є,— найкращий спосіб не забувати про це і у власному житті. Заведіть звичку питати в дітей щодня, за що вони вдячні. Запишіть свої подяки на сімейній дошці чи на аркушиках паперу і покладіть до «банки вдячностей». Такий незвичний спосіб буде нагадувати членам родини не забувати про вдячність щодня.

Джеремая Дентон служив у повітряних силах американського флоту під час війни у В’єтнамі. У 1965 році літак збили, і пілот змушений був катапультуватися. Його полонили бійці Північного В’єтнаму.

Капітан 2-го рангу Дентон та інші офіцери не полишили командування своїми підлеглими навіть за жахливих умов полону: голоду, побоїв та катування. Дентона часто переводили до одиночного ув’язнення за те, що він підбурював полонених опиратися в’єтнамцям та не виказувати інформацію. Це не зупиняло капітана Дентона. Він винайшов способи спілкування з іншими в’язнями за допомогою знаків, перестукування через стіни та ритмічного кашлю.

Десять місяців по тому Джеремаю обрали для зйомок у пропагандистському телеінтерв’ю. Під час запису він вдавав, ніби освітлення сліпило очі, тож проморгав Т-О-Р-Т-У-Р-И азбукою Морзе — таємне повідомлення про катування американських військовополонених. Протягом інтерв’ю він не зрікся відданості командуванню США.

Дентона звільнили у 1973 році