Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

сутички з татарами, а в перервах між війною вдосконалюючи своє бойове мистецтво, козакам ніколи було піклуватися про сім’ї та віддаватися сімейним радощам. Утім, чоловіче товариство, хоч би яким відважним і хоробрим воно було, однаково потребує жіночої любові та ласки. Тому багато козаків і заводили сім’ї, але селили їх за межами Січі, у зручних і мальовничих урочищах та балках, що поросли дикими вишнями і грушами.

Українські селяни й містяни, які втікали від жорстокості панства, від неволі та боргів, а часом і просто в пошуках кращої долі, теж не завжди йшли на Січ. Багато хто разом із родинами селився в козацьких хуторах і зимівниках, обзаводився господарством, займався рибальством, полюванням та іншими промислами. Дехто наймався до січових козаків, сімейних або безсімейних, які теж мали власне господарство й потребували помічників та наймитів.

І все ж місця ці були досить безлюдні — можна півдня їхати степом і не зустріти жодної живої душі. Проте поселенці цим не бентежилися, зводили житло, обзаводилися господарством, випасали худобу на широких нічийних луках, промишляли риболовлею, засушуючи і продаючи улов на ярмарках у великих містах та містечках України, але водночас не втрачали пильності — часто татари нападали на їхні крихітні поселення заради невільників. Однак, незважаючи на суворість степового життя та загрози татарських набігів, утікачі з українських, польських, литовських і московських земель почувалися тут вільно, бо не було над ними у степу немилосердних панів, які примушували б до непосильної праці та несправедливо карали за найменшу провину.

Багато низових козаків, відчуваючи наближення старості, залишали Січ і оселялися доживати свій вік у плавнях та урочищах або йшли в монастир. Так учинив і старий козак Онисько, коли остаточно вирішив відійти від ратних справ. Перед своїм відходом він, за козацьким звичаєм, улаштував пишні проводи, пригощаючи всіх охочих і неохочих горілкою. На цих проводах мали честь напитися і двоє друзів. І ось тепер Марко з Тимофієм, зважаючи на знайомство, вирішили заїхати в гості до колишнього бойового товариша.

Двоє молодих синів Ониська залишилися на Січі, а старий козак, поживши недовго в Черкасах, так і не зміг звикнути до іншого життя, де не було гіркуватого від полину степового вітру, вірних побратимів і найголовнішого — свободи. Тому Онисько перебрався в Тернове урочище, де дуже непогано влаштувався. Жив він самотньо, хоча багато козаків стверджували, що нібито десь в Україні чи Польщі в старого козака є дружина й навіть ще двоє дітей. А ось причини того, чому ж старий Онисько залишив дружину та багато років тому прийшов на Січ, де прожив до самої старості, у багатьох розпалювали цікавість і породжували безліч припущень. Найбезглуздіше полягало в тому, що дружина його — рідкісна мегера, яка тримала чоловіка на короткому повідку й частенько лупцювала за непокору. Проте поглузувати з цього над старим козаком ніхто не смів — і сам Онисько, і сини його мали чималу повагу серед козаків як чесні і сміливі воїни та віддані товариші.

Урочище Тернове розкинулося неподалік правого берега Дніпра і являло собою невелику низовину, оточену з усіх боків невеличким густим лісом. Терновим його прозвали через дикий терен, що пишно розрісся в низовині. Навесні терен тішив око цвітінням білосніжних квіточок, а восени пригощав корисними й терпкими плодами. Перші жителі урочища нещадно вирубали терен у центрі, звільнивши місце для будиночків, а решта колючих заростей оточувала крихітний хутірець, немов жива огорожа.

На підході до хутора Марко спішився та перевдягнувся в дорогий і ошатний одяг. У розважливого, сміливого Марка була одна слабкість — він любив гарно вдягатися, а його пристрасть до нарядів була хворобливою. Правда, щодень він одягався, як і більшість запорожців, украй просто, майже бідно. Зате коли куди-небудь їхав, то не гидував похизуватися добротним одягом і грошей на нього ніколи не шкодував. Ось і тепер хлопець спеціально перевдягнувся, щоби мати гарний вигляд.

— І для кого ти так вбрався? — сміючись, запитав Тимофій. — Невже в тебе тут лю́бка завелася й ти мене до себе у свати береш?

— Ні. Я сидюком-гречкосієм[13] стати не хочу. Але вигляд мушу мати добрий — аби всі бачили, що вільний козак їде, — Марко швиденько придумав собі виправдання. — А то ми з тобою не на лицарів схожі, а на пройдисвітів.

— Ще подумають, що ти — польський шляхтич, а я — твій хлоп! — весело хихикнув Тимофій.

Марко зітхнув — його друг навіть у простій полотняній одежині, вдягненій із нагоди подорожі і спеки, вигляд мав благородний і був писаним красенем. Засмага обличчя підкреслювала великі сині очі Тимофія, які від цього здавалися ще яскравішими, виразнішими в обрамленні довгих і чорних вій, а білозуба усмішка запалювала в них завзяті вогники. Тимофій не носив на маківці вузького й довгого чуба за звичаєм запорожців. Він збривав своє чорне волосся зі скронь і потилиці, залишаючи його недовгою, широкою смугою від чола до тімені, але зачісував на лівий бік на знак того, що він — досвідчений козак. Такий чуб дуже йому пасував, і це була єдина причина, через яку Красунчик нехтував довгим чубом. Вуса Тимофій носив витончені, тонкі, які не приховували чуттєвих губ.

— Не подумають! І взагалі, хіба шкода тобі, якщо я ошатно вдягнуся? І так дівчата до тебе, як мухи до меду, липнуть. Не те, що до мене, — відповів Марко.

— Та ні! Вбирайся на здоров’я! А дівками я з тобою поділюся — не жадібний, — усміхнувся Тимофій, але потім, подумавши, вирішив, що Марко має рацію: негоже їм бути неповажними, — і тому теж перевдягнувся.

Поселення було зовсім крихітне й ледь налічувало з п’яток дерев’яних або глинобитних будиночків. Назустріч друзям ішла дівчинка-підліток. Побачивши двох козаків, вона аж рота розкрила, намагаючись запам’ятати найдрібніші деталі вигляду незнайомців. Тепер буде, що розповісти купці сусідів — не щодня тут проїжджають козаки, та ще такі красені! А тут ще Тимофій підлив оливи у вогонь. Нахилившись із коня, ближче до обличчя дівчинки, він спокусливо усміхнувся й запитав:

— А чи не скажеш мені, красуне, де