Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

заперечував. Друзі дочекалися тієї години, коли вогненна, розпечена куля в безхмарному небі трохи потьмяніла й почала хилитися до заходу, даючи можливість рушити в дорогу. Задушлива спека почала спадати, і степова живність ожила, заворушилася, немов прокидаючись після сну. Одягнувшись і осідлавши коней, обоє друзів схопилися на них і поскакали до урочища Тернового, де розташовувався зимівник старого козака Ониська.  Розділ ІІ. 
ПАННОЧКА ХРИСТИНА

— Дніпро, брате, чим ти славен,

Чим ти красен, чим ти ясен –

Чи крутими берегами,

а чи жовтими пісками?

Чи своїми козаками?

— Ой, я славен бурлаками, низовими козаками!

З козацької пісні

Козацька вольниця — Запоріжжя — чудовий і прекрасний край. Починався він біля дніпровських порогів і простягався до самих кримських і ногайських степів, бузьких та дніпровських лиманів. Рівнинний і спекотний на південь, горбистий і більш прохолодний на північ, розсікався цей край надвоє блакитними водами Дніпра-Славути, наче козацькою шаблею. Уздовж берегів могутньої ріки та її приток розкинулися пишні ліси, де горді дуби панували над кучерявими кленами, стрункими липами й тополями, а покірливі верби купали свої тонкі гілки у дніпровських водах.

А ще обидва береги Дніпра були одягнені в розкішний зелений каптан плавнів, порізаних сотнями маленьких озер, проток, струмочків і єриків, порослих високим очеретом. Проте найзнаменитішою була плавня Великий Луг[9], яка починалася біля острова Хортиці й закінчувалася трохи вище від Микитиного Рогу. Заплутані, зарослі очеретом і рогозом, протоки і проливи Великого Лугу козаки-запорожці знали як свої п’ять пальців і почувалися там удома, справедливо називаючи велику плавню батьком, а Січ — матір’ю.

Певний час цей прекрасний край був безлюдним і пустельним, а єдиними його мешканцями стали дикі звірі та птахи. Утім, козацтво вдихнуло живу, палку душу в цю землю — вона позбулася своєї самотності, пробудилася від безмовного забуття, і в ній бурхливо закипіло життя. Усяка людина, котра приходила сюди, ставала вільною. Кожен, незалежно від походження чи національності, міг стати вільним козаком. Українці, поляки, московити, білоруси, литовці, болгари й волохи, татари та жидовини[10] — будь-хто з них був на Січі бажаним гостем. Кожен був рівний іншому у правах та обов’язках. Тут стиралися станові кордони, тут вибирали і зміщали кошових отаманів усім миром, кожен цінувався за хоробрість та воєнне молодецтво, а не за багатство та знатність. Але головними вимогами, незмінними із плином часу, за якими будь-яку людину приймали на Січ, були насамперед прийняття православної віри і знання козацької мови[11].

Хлопи й міщани, що тікали від неволі та панського гніту, перетворювалися на воїнів — безстрашних і лютих, які не знали поразки ані на суші, ані на морі. Не раз козаки здійснювали зухвалі набіги на татарські міста та улуси, не раз відважно виходили в Чорне море на легких чайках[12] і нападали на Крим, а часом допливали й до самого Стамбула, грабуючи й руйнуючи його передмістя та звільняючи християнських рабів. Не раз Анатолійське узбережжя Османської імперії здригалося від жаху, несподівано зачувши бій козацьких литавр, що означав початок стрімкої та невблаганної атаки.

Запорізьке козацтво несло варту на межі лісу і степу, обороняючи південні рубежі України, Речі Посполитої й Московського царства від татарських набігів. Не раз низові козаки перехоплювали загони татар, котрі поверталися з грабіжницьких набігів, та відбивали в них бранців і давали їм свободу. Слава Запорізького козацтва полинула далеко за межі України — досягла навіть Західної Європи, де із захопленням говорили про степових лицарів, що не відають страху й поразки. Це справді були лицарі, для яких свобода, рівність і братерство — найвища цінність у житті. Та все ж найдорожчою для запорожців була православна віра — заради її захисту й оголювали козаки свої шаблі.

Хоробрі й войовничі низові козаки за звичаями вирізнялися простотою життя та чистотою моралі — у самій Січі постійно жили тільки неодружені чоловіки, і жодна жінка, чи то сестра, чи мати, чи дружина козака, не сміла ступити на Січ. Такий звичай був вельми практичний — присутність жінок серед такої кількості здорових і не забитих життям чоловіків могла істотно підірвати залізну військову дисципліну та стати причиною бридких сварок і перелюбства. Та й сам спосіб життя козаків був мало пристосований для створення сімей. Часто перебуваючи у воєнних походах, маючи постійні