Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Дівчинці навіть мову поцупило від такої уваги вродливого незнайомця до її скромної персони. Марко пирснув: треба ж, така шмаркачка, і та мліє від його друга!

— Ну? Я чекаю, — перепитав Тимофій.

— Там! — дівчинка нарешті зрозуміла, про що її запитують, і вказала рукою в кінець хутірця.

— Дякую тобі! — Тимофій підморгнув дівчинці, і обидва приятелі, не звертаючи більше на неї уваги, скерували коней у вказаному напрямку.

Будиночок козака Ониська стояв осторонь інших, ближче до тернових заростей. Він був до непристойності простий — між чотирма вбитими в землю дерев’яними стовпами покладено обмазаний глиною хмиз, а дах укритий очеретом. Друзі навіть здивувалися, що така небідна людина, як Онисько, живе в халупі.

Перед хатою був маленький двір. Точніше визначити, що це подвір’я, було складно, тому що майданчик перед будинком поріс споришем і не мав тину. Позаду хати, імовірно, розташовувалися господарські прибудови. Кудлатий пес, побачивши гостей, спочатку спритно відскочив убік — ще вдарять під черево, але потім, осмілівши, заливисто загавкав. На ґвалт собаки на поріг хатки вийшла дівчина, така вродлива, що друзі мимоволі перезирнулися — чи не завів собі Онисько на старість молоду коханку?!

На вигляд дівчині було орієнтовно років двадцять. Вона мала високу струнку поставу й чорні пронизливі очі. Коси, чорніші за ніч, короною були викладені навколо гордо підійнятої голови й вигідно підкреслювали теплий, трохи смаглявий відтінок шкіри. Примітною була і її сукня з багатої візерунчастої тканини, з вузьким корсажем, обробленим мереживами, і довгою спідницею — зовсім як у шляхтянки. Таке вбрання було дивно й навіть дещо безглуздо бачити тут, посеред Дикого Поля. Уважно оглянувши двох мандрівників, дівчина гордовито запитала:

— Хто ви такі?

Побачивши таку кралечку, Тимофій моторно зіскочив із Ворона. Звабливо усміхаючись, він витончено й чемно вклонився дівчині так, ніби це була польська королівна.

— Прекрасна панночко, дозволь двом утомленим подорожнім знайти притулок на цю ніч під твоїм дахом! — пустотливо зиркнувши очима, попросився Тимофій.

Дівчина й оком не повела, а лише холодно зауважила:

— Ну ти й нечема, козаче! Кланятися ти вмієш чудово, а ось ввічливості, схоже, тебе й зовсім не навчили. Порядні люди перш називаються, а вже потім на нічліг просяться.

Але Тимофій анітрохи не зніяковів від такої відповіді. Навпаки, він ще спокусливіше усміхнувся суворій красуні.

— Моє ім’я Тимофій на прізвисько Красунчик. А це мій найкращий друг і відважний лицар Марко Воловодченко, — поважно відрекомендував він. — Обидва ми — вільні козаки. А їдемо із Січі до Києва. Нам відомо, що тут проживає козак Онисько, і ми маємо честь бути з ним знайомі, от і хотіли попроситися до нього на нічліг, знаючи, що така добра і благородна людина, як він, не відмовить.

— Козака Ониська немає вдома, — усміхнулася дівчина.

Але Красунчик і тут не розгубився:

— Ну то й що! Ми його почекаємо! Або ж сподіватимемося на твою милість, моя панно.

— А якщо я не дозволю? — скинувши брову, запитала строга панянка.

Тимофій підійшов трохи ближче, уперши одну руку в бік, пестливо подивився на дівчину й заговорив:

— Така чарівна й добра панночка не може бути такою жорстокою, щоби не дати притулок двом бідолашним мандрівникам, котрі змушені ночувати під частими зірками й холодними росами. Якщо панночка нам відмовить, я кинуся перед нею на коліна і слізно благатиму дозволити нам переночувати хоча б у хліві.

Але красуня лише презирливо скинула брови.

Маркові це кривляння свого друга набридло. Він був скромною, але гордою людиною. Тому йому стало неприємно — їм не раді, а Тимофій зубоскалить перед гордовитою дівчиною.

— Послухай, досить! Немає Ониська вдома, тож нема чого марно людям терпіння випробовувати й нахабно напрошуватися. Поїхали звідси! — промовив він із легким роздратуванням.

Дівчина, яка так і не підпала під чарівність Тимофія, з усмішкою вислухала горду промову Марка.

— Що ж ви так швидко здалися? А ще лицарі! — піддражнила вона двох козаків. — Не мучитиму вас — батька немає вдома, і якщо до ночі не буде, то приїде лише через три дні.

— Батька? — перепитав здивований Марко.

— Так. Я донька козака Ониська. Мене звуть Христина.

Тут із-за хатки вийшли двоє козаків, вочевидь джури[14] старого Ониська, які за відсутності свого господаря охороняли його доньку.

— Тобі докучають, панно? — запитав один із них.

— Та це ж Красунчик із Воловодченком. Вони ж свої! І, напевно, до Ониська приїхали, — сказав другий, тому що добре знав двох друзів

— Ні, вони мені не докучають! — усміхнулася красуня Христина. — Вони про батька й питали. Ідіть, — владно сказала вона джурам, а потім запросила обох молодих козаків: — Заходьте до хати, панове, будуть вам і нічліг і вечеря. Я не можу відмовити в гостинності друзям мого батька.

Вочевидь, панночка виявилася не такою вже й гордовитою і зовсім не заперечувала, щоби провести час у компанії двох симпатичних молодих хлопців.

Житло Ониська всередині було таке ж небагате, як і зовні, але дуже чисте. У кутку висіли образи́, і обидва молоді козаки, увійшовши в хату, зняли шапки й побожно тричі перехрестилися. У хаті була лише одна кімната з вибіленою білою піччю, розфарбованою візерунками на манер кахельних плит, тож хлопці здогадалися, що ця краса — справа рук чарівної господині. Уздовж стіни стояли дерев’яні лави, а підлога була земляна.

Христина сама накривала на стіл. Мабуть, Онисько й не думав наймати донечці-красуні кого-небудь для допомоги по господарству — навіть наперсниці-нахлібниці дівчина не мала. І було незвично бачити в бідній хатині ошатну панну, яка виставляла простий глиняний посуд з їжею