Пауль Целан - Нічийна троянда

class="v">das Bett

Gedächtnis!

Fühlst du, wir liegen

weiß von Tausend-

farbenem, Tausend-

mündigem vor

Zeitwind, Hauchjahr, Herz-Nie.

КОЛОН[46]

Жодна збагачена досвідом мандрів

у світлі вігілії[47] слова

рука.

Але ти, оспала, завжди

мовноправдива кожною

з пауз:

за

скільки взаємно роздільного

знов споряджаєш усе це в дорогу:

ложе

пам'яті!

Ти відчуваєш, як ми лежимо,

білі від тисячо-

барвного, тисячо-

устого перед лицем

часо-вітру, подихо-року, серця-ніколи.

IV

Was geschah?

Was geschah? Der Stein trat aus dem Berge.

Wer erwachte? Du und ich.

Sprache, Sprache. Mit-Stern. Neben-Erde.

Ärmer. Offen. Heimatlich.

Wohin gings? Gen Unverklungen.

Mit dem Stein gings, mit uns zwein.

Herz und Herz. Zu schwer befunden.

Schwerer werden. Leichter sein.

Що відбулось?

Що відбулось? Полишив скелю камінь.

Хто тут прокинувсь? Ти і я.

Мова, мова. Суземля з зірками.

Вбога і беззахисна. Моя.

І куди тепер? В невідгомонне.

Разом з каменем верстаєм путь.

Серце й серце, ваготою повне.

Стати важчим. Легшим буть.

IN EINS

Dreizehnter Feber. Im Herzmund

erwachtes Schibboleth. Mit dir,

Peuple

de Paris. No pasaran.

Schäfchen zur Linken: er Abadias,

der Greis aus Huesca, kam mit den Hunden

über das Feld, im Exil

stand weiß eine Wolke

menschlichen Adels, er sprach

uns das Wort in die Hand, das wir brauchten, es war

Hirten-Spanisch, darin,

im Eislicht des Kreuzers «Aurora»:

die Bruderhand, winkend mit der

von den wortgroßen Augen

genommenen Binde — Petropolis, der

Unvergessenen Wanderstadt lag

auch dir toskanisch zu Herzen.

Friede den Hütten!

ВОЄДИНО

Тринадцяте лютого[48]*. В серце-вустах

зрина шибболет[49]. З тобою,

Peuple

de Paris[50]. No pasarán[51].

Ліворуч овечка: це він, Абадіас[52],

старець з Уески[53], прийшов зі своїми псами,

прийшов через поле, вигнанцем

біліла хмаринка

людської шляхетності, він проказав

нам слово в долоню, на яке ми чекали, це була

пастуша іспанська, в ній,

у крижаному сяйві «Аврори»[54]:

братня рука, що махає

пов'язкою, знятою з віч,

великою, наче слово — Петрополіс[55],

незабутих блукаюче місто, що лежало й тобі

тосканським смутком на серці.

Мир хатам![56]

Hinausgekrönt

Hinausgekrönt,

hinausgespien in die Nacht.

Bei welchen

Sternen! Lauter

graugeschlagenes Herzhammersilber. Und

Berenikes Haupthaar, auch hier, — ich flocht,

ich zerflocht,

ich flechte, zerflechte.

Ich flechte.

Blauschlucht, in dich

treib ich das Gold. Auch mit ihm, dem

bei Huren und Dirnen vertanen,

komm ich und komm ich. Zu dir,

Geliebte.

Auch mit Fluch und Gebet. Auch mit jeder

der über mich hin-

schwirrenden Keulen: auch sie in eins

geschmolzen, auch sie

phallisch gebündelt zu dir,

Garbe-und-Wort.

Mit Namen, getränkt

von jedem Exil.

Mit Namen und Samen,

mit Namen, getaucht

in alle

Kelche, die vollstehn mit deinem

Königssblut, Mensch, — in alle

Kelche der großen

Ghetto-Rose, aus der

du uns ansiehst, unsterblich von soviel

auf Morgenwegen gestorbenen Toden.

(Und wir sangen die Warschowjanka.

Mit verschilften Lippen, Petrarca.

In Tundra-Ohren, Petrarca.)

Und es steigt eine Erde herauf, die unsre,

diese.

Und wir schicken

keinen der Unsern hinunter

zu Dir,

Babel.

Вивінчаний

Вивінчаний,

виплюнутий у ніч.

Під якими

зірками! Лиш

сіро-сріблястий стукіт молотків серця. Та

коса Береніки[57], тут-таки, — я заплітав її,

я розплітав,

я сплітаю її, розплітаю.

Я сплітаю.

Блакитна безодне, в тебе

скидаю це золото. Навіть з ним,

розтраченим у повій і хвойд,

я приходжу й приходжу. До тебе,

кохана.

Навіть з прокльоном, з молитвою. Навіть

з кожною булавою,

що свистить наді мною: навіть вона,

суцільнолита, навіть вона,

фаллічно з тобою зіллята,

сніп-і-слово.

Іменами напоєна

в кожнім вигнанні.

Іменами і сім'ям,

іменами, занурена

в геть усі

келихи, повні твоєї

шляхетної крові, людино, — в усі

келихи велетенської

ґетто-троянди, з якої

ти на нас дивишся, ти, безсмертна від цих

на ранкових стежках перемерлих смертей.

(Ми також співали там Варшав'янку[58].

Зімкнутими устами, Петрарка[59].

У вуха тундрі, Петрарка.)

І здійметься раптом земля,

наша, оця.

Й ми не пошлемо

нікого з наших униз

до тебе, блудний

Вавілоне[60].

Wohin mir das Wort

Wohin mir das Wort, das unsterblich war, fiel:

in die Himmelsschlucht hinter der Stirn,

dahin geht, geleitet von Speichel und Müll,

der Siebenstern, der mit mir lebt.

Im Nachthaus die Reime, der Atem im Kot,

das Auge ein Bilderknecht —

Und dennoch: ein aufrechtes Schweigen, ein Stein,

der die Teufelsstiege umgeht.

Куди кануло слово

Куди кануло слово безсмертне моє:

в безодню небес, за чолом,

туди ж разом з брудом і слизом снує

семицвіт із зірчастим зелом.

Там рими у схові, там подих — сопун,

там око — лиш видив мана —

Однак: прямовисне мовчання, валун,

що диявольські східці мина.

LES GLOBES

In den verfahrenen Augen — lies da:

die Sonnen-, die Herzbahnen, das

sausend-schöne Umsonst.

Die Tode und alles

aus ihnen Geborene. Die

Geschlechterkette,

die hier bestattet liegt und

die hier noch hängt, im Äther,

Abgründe säumend. Aller

Gesichter Schrift, in die sich

schwirrender Wortsand gebohrt — Kleinewiges,

Silben.

Alles,

das Schwerste noch, war

flügge, nichts

hielt zurück.

LES GLOBES[61]

В заблукалих очах — там читай:

орбіти сонця, орбіти серця,

шумливо прекрасне Дарма.

Ці смерті й усе

з них народжене. Цей ланцюг

поколінь,

який тут похований і

який тут ще висне, в етері,

облямівкою хланей. Усіх

облич письмена, які

прогризає летючий словесний пісок —