Пауль Целан - Нічийна троянда

Der Band Die Niemandsrose nimmt eine zentrale Stellung in Celans dichterischem Werk ein und kann als Höhepunkt seines Schaffens gelten. Er umfasst Gedichte, die zwischen 1959 und 1963 entstanden sind. Gleich dem vorangehenden Band Sprachgitter, enthält er ein ausgeprägtes poetologisches Programm, das zugleich ein Daseinsentwurf ist. Die Konstituierung einer neuen Wirklichkeit geschieht mit Einbeziehung existenzieller Fragen und kultureller Identitätsproblematik, vor allem der Leiden an der Schoah und der Entdeckung der russischen Literatur, deren Inbegriff für ihn der russischjüdische Dichter Ossip Mandelstamm ist. Die kosmische Dimension des Celanschen poetischen Universums äußert sich unter anderem in den zahlreichen intertextuellen Bezügen, die ihn als einen überaus weltoffenen Dichter zeigen.
Збірка Нічийна троянда займає центральне місце в поетичному доробку Целана й вважається вершиною його творчості. Вона охоплює вірші, що виникли між 1959 і 1963 рр. Подібно до збірки Мовні ґрати, вона містить чітко виражену поетологічну програму, яка водночас є проектом буття. Конструювання нової дійсності відбувається із залученням екзистенційних питань і проблематики культурної ідентичності, насамперед страждань, заподіяних Голокостом, і відкриттям російської літератури, втіленням якої став для нього російсько-єврейський поет Осип Мандельштам. Космічні виміри Целанового універсуму виражаються, серед іншого, в численних інтертекстуальних зв’язках, які показують його як надзвичайно відкритого до світу поета.

Пауль Целан

Нічийна троянда

Dem Andenken Ossip Mandelstamms

Пам'яті Осипа Мандельштама[1]

І

Es war Erde in ihnen

Es war Erde in ihnen, und

sie gruben.

Sie gruben und gruben, so ging

Ihr Tag dahin, ihre Nacht. Und sie lobten nicht Gott,

der, so hörten sie, alles dies wollte,

der, so hörten sie, alles dies wusste.

Sie gruben und hörten nichts mehr;

sie wurden nicht weise, erfanden kein Lied,

erdachten sich keinerlei Sprache.

Sie gruben.

Es kam eine Stille, es kam auch ein Sturm,

es kamen die Meere alle.

Ich grabe, du gräbst, und es gräbt auch der Wurm,

und das Singende dort sagt: Sie graben.

O einer, o keiner, o niemand, o du:

Wohin gings, da's nirgendhin ging?

0 du gräbst und ich grab, und ich grab mich dir zu,

und am Finger erwacht und der Ring.

Земля була в них

Земля була в них, а вони

копали.

Вони копали й копали, так спливали

їхні дні, їхні ночі. І вони не славили Бога,

який, як чули вони, жадав цього всього,

який, як чули вони, відав про все це.

Вони копали й не чули більше нічого;

вони не ставали мудріші, не співали пісень,

не вигадували для себе іншої мови.

Вони копали.

Надходила тиша, надходила буря, відтак

надходили води морів.

Я копаю, ти також копаєш, копає й хробак,

і співоче там мовить: вони також копають свій рів.

О хтось, о ніхто, о жоден, о ти:

Куди ж воно йшло, що нікуди не вийшло правцем?

О, ти копаєш, копаю і я, щоб до тебе прийти,

і на пальці у нас уже проростає кільце.

Das Wort vom Zur-Tiefe-Gehen

Das Wort vom Zur-Tiefe-Gehen,

das wir gelesen haben.

Die Jahre, die Worte seither.

Wir sind es noch immer.

Weißt du, der Raum ist unendlich,

weiß du, du brauchst nicht zu fliegen,

weißt du, was sich in dein Aug schrieb,

vertieft uns die Tiefe.

Це слово про шлях-до-глибин

Це слово про шлях-до-глибин,

прочитане нами.

Ці літа, ці слова відтоді.

Ми все ще такі, як і перше.

А знаєш, цей простір безмежний,

а знаєш, тобі не потрібно літати,

а знаєш, що все, закарбоване в оці твоїм,

поглиблює нам глибину.

Bei Wein und Verlorenheit

Bei Wein und Verlorenheit, bei

beider Neige:

ich ritt durch den Schnee, hörst du,

ich ritt Gott in die Ferne — die Nähe, er sang,

es war

unser letzter Ritt über

die Menschen-Hürden.

Sie duckten sich, wenn

sie uns über sich hörten, sie

schrieben, sie

logen unser Gewieher

um in eine

ihrer bebilderten Sprachen.

З вином і самотністю

З вином і самотністю, з

рештками їх на денці:

верхи я мчав крізь сніги, ти чуєш,

мчав із Богом у далеч — ця близькість, коли він співав,

це був

наш останній галоп через

бар'єри людей.

Вони нахилялись, коли

чули тупіт копит над собою, вони

щось нотували, вони

перебріхували наше іржання

на одну зі своїх

надто барвистих мов.

ZÜRICH, ZUM STORCHEN

Für Nelly Sachs

Vom Zuviel war die Rede, vom

Zuwenig. Vom Du

und Aber-Du, von

der Trübung durch Helles, von

Jüdischem, von

deinem Gott.

Da-

von.

Am Tag einer Himmelfahrt, das

Münster stand drüben, es kam

mit einigem Gold übers Wasser.

Von deinem Gott war die Rede, ich sprach

gegen ihn, ich

ließ das Herz, das ich hatte,

hoffen:

auf

sein höchstes, umröcheltes, sein

haderndes Wort —

Dein Aug sah mir zu, sah hinweg,

dein Mund

sprach sich dem Aug zu, ich hörte:

Wir

wissen ja nicht, weißt du,

wir

wissen ja nicht,

was

gilt.

ЦЮРИХ, ГОТЕЛЬ «ПІД БУЗЬКОМ»[2]

Неллі Закс[3]

Про надмір йшла мова, про

обмаль. Про Ти

й Але-ж-Ти, про

потьмарення через сяйво, про

юдейське, про

твого Бога.

Про

це.

У день вознесіння,

Мюнстер[4] стояв навпроти, він ряхтів

позолотою у воді.

Про твого Бога йшла мова, я гудив

його, я

змусив серце, яке мав у грудях,

сподіватися:

на

його щонайвище, охрипле, його

громовісне слово —

Твоє око дивилось на мене, дивилось убік,

уста твої

мовили оку, я почув це:

Ми

не відаєм, знаєш,

ми

не відаєм,

що є

правдивим.

SELBDRITT, SELBVIERT

Krauseminze, Minze, krause,

vor dem Haus hier, vor dem Hause.

Diese Stunde, deine Stunde,

ihr Gespräch mit meinem Munde.

Mit dem Mund, mit seinem Schweigen,

mit den Worten, die sich weigern.

Mit den Weiten, mit den Engen,

mit den nahen Untergängen.

Mit mir einem, mit uns dreien,

halb gebunden, halb im Freien.

Krauseminze, Minze, krause,

vor dem Haus hier, vor dem Hause.

ТРІЙЦЯ, ЧЕТВЕРИЦЯ

Зелен-рута, рута-м'ята,

біля дому, біля хати.

Мить оця, твоя година,

уст розмова тихоплинна.

Уст розмова, їх мовчання,

слів уперте сперечання.

З далиною, з тіснотою,

із загибеллю близькою.

Із одним, з трьома у колі,

що невільні і на волі.

Зелен-рута, рута-м'ята,

біля дому, біля хати.

Soviel Gestirne

Soviel Gestirne, die

man uns hinhält. Ich war,

als ich dich ansah — wann? —,

draußen bei

den ändern Welten.

O diese Wege, galaktisch,

o diese Stunde, die uns

die Nächte herüberwog in

die Last unsrer Namen. Es ist,

ich weiß es, nicht wahr,

dass wir lebten, es ging

blind nur ein Atem zwischen

Dort und Nicht-da und Zuweilen,

kometenhaft schwirrte ein Aug

auf