Crown Horror - Трунар, Crown Horror

Живе коріння мертвого дерева

Родина Тейкерів за своїм складом не поступається іншим шляхетним родам. Так чи інакше більшість трунарів поєднані родинними зв’язками – юним донькам і синам складно знайти пару не зі свого кола. Ми мешкаємо в різних містах і навіть країнах, не заважаючи одне одному в роботі, а от тринадцятого листопада неодмінно збираємося разом, це наша традиція.

Познайомити одне одного з новими членами родини, обговорити професійні проблеми та досягнення, дізнатися, хто помер, а хто заробив мільйон на похованні герцога – от лише незначна частина того, задля чого відбувається ця зустріч.

Чудова нагода для танців, якої з нетерпінням очікують усі Тейкери, окрім хіба що наших родичів з Ірландії – у них що не день, то забави. Цього року мені та батькові випала така честь – провести бал у нашому маєтку. Треба наготувати багато страв, привести до ладу дім, підготувати бальну залу та… Адріану.

 

***

 

– З’явитися на цьому балу – велика честь. Ми не можемо дозволити якійсь самозванці нас зганьбити. Леоне, Адріано, я звільняю вас від роботи, навчи її всьому, як годиться, у нас не так багато на  те часу.

– Як скажеш, батьку.

Від самого початку життя в маєтку було подібне до тортур. Пасинок прийшов лише раз, а от чоловік навідувався частенько, особливо перші днів із  десять. Він нічого не казав, тільки стояв, спираючись на ціпок, стежачи за нею.

 Якось слуга приніс нових квітів, коли дівчина розкладала їх на столі, то на руку їй залізла сороконіжка, яка заховалася між стеблами. Адріана миттю скинула її з себе та зайшлася криком, чим змусила наглядача зареготати. Він став навколішки, скинув рукавичку, узяв ту мерзенну потвору голою рукою, а тоді, тримаючи двома пальцями, заніс над дружиною.

«І ти ось її злякалася, от дурепа!» – промовляючи це, він розчавив комашку, а тоді жбурнув на неї. У бідолаху наче біс уселився – почало здаватися, що всім тілом повзають крихітні ніжки, у паніці вона обтрусила сукню тремтячими руками, а коли нарешті заспокоїлася, то наважилася глянути на чоловіка. Він усе ще посміхався та мовив наостанок: «Ти що, жартів не розумієш?». Відтоді, на щастя, більше не приходив.

За місяць, змарнований тут, місіс Тейкер дещо збавила оберти. Вона бачила господаря маєтку лише за столом, отримувала розпорядження та йшла працювати. І ось варто було всьому заспокоїтися, як нова хвиля проблем накрила дівчину з головою. Вийшовши в коридор і переконавшись, що містер Тейкер пішов до кабінету, Адріана схопила Леона, який уже планував утекти від неї.

– Відповіді на листа ще не було?

– Якби отримав, то відразу віддав би його вам. Можливо, ваш союзник не має часу або бажання вам писати, це вже не моя провина.

– Я потроху з’їжджаю з глузду, і він, переконана, хвилюється за мене. А тепер ще цей бал, хто взагалі вигадав таку традицію?

– Мій пра-пра-пра-прадід Філіп Тейкер, якщо хочете поскаржитися, то можу провести вас до його могили.

– Фу, та ні за що! Я маю намір зробити все можливе й неможливе, аби втекти звідси за ці сім днів, а тоді танцюйте на кістках до нестями, це не моя проблема!

Гордовито задравши голову, Адріана рушила до виходу, цього разу Леонові довелося її спинити.

– Та все ж, якщо ви не встигнете спланувати втечу за тиждень? Одна з дружин мого батька вже мала нагоду спіткнутися та зіштовхнуться з дядьком Люцианом. Відтоді Бенджамін не випускав її з кімнати, поки вона з горя не отруїлася.

– Мені вже доводилося бувати на балах. Батьків запрошували, а я ходила разом із ними. Тобі нема чому мене навчати.

– У нас існують особливі традиції, їхнє незнання зведе вас у могилу.

Губи скривилися в гримасі невдоволення, щоки розпашілися від люті. Леон уже був готовий до чергового ляпаса, крику та іншим несподіванкам, однак його мачуха приборкала власний гнів.

– Дай мені зо два дні, якщо не надійде жодних новин, то я погоджуся.

– Гаразд. – Усе ж поступка була ліпшою, ніж сварка. – Проте ні на мить більше. Вас гнів батька згубить, а мені з цим далі жити.

Облишивши молодшого Тейкера, Адріана пішла на старий цвинтар – той, що був тут ще до вдалого шлюбу її чоловіка. Тіла тут давно зотліли, квітів ніхто не приносив, епітафії стерлися. Залишилися лише статуї, чарівні статуї з білого мармуру, здебільшого янголів або ж тих, хто тут колись був похований.

Воно заспокоювало, наводило лад у думках. Відпочиваючи тут, Адріана уявляла, як гулятиме зі своїм коханим у їхньому власному саду, де статуї зберігатимуть лише легенди, а не рештки чиїхось кісток.

Найприємнішими були три скульптури – святої діви Марії з немовлям на руках, старого філософа, що сидів на камені, читаючи манускрипт, та близнюків, навічно застиглих в обіймах. Вона тривалий час споглядала на ці постаті, пригадуючи давні казки та вигадуючи нові. Ким вони були за життя? Чому замовили саме такі статуї? Хто той скульптор, який так реалістично зобразив їхні обличчя…

– Казки, як же мені бракує казок, та й батьківської оселі так само, – мовила вона задумливо і, всупереч приказці, спіймала власні слова за хвоста.

Уже під час обіду Адріана знову зустріла чоловіка. Певно, він намагався причепуритися до зустрічі з родичами, бо його шкіра з блідо-білої перетворилася на воскову, жовтаву. Пообідавши запеченою куркою, Бенджамін устав з-за столу, тієї ж миті в полі його зору з’явилася дружина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍