Crown Horror - Трунар, Crown Horror

– Якщо ви вже зібралися зустрітися зі своєю родиною, дозвольте й мені побачити батьків. Чи не могли би ми навідати їх усі разом?

– Навідати? Ще й пів року навіть не минуло, до Різдва ще далеко,  з якого це дива?

– Я сумую, містере Тейкер, хоча би один візит.

Це був другий раз, коли кістляві пальці доторкнулися її щоки, потім – пасма волосся. Не було вже жодних сцен, лише опущені додолу очі та похнюплена голівка. Трунаря задовольнив такий стан справ: нарешті ця мала капосниця почала поважати власного чоловіка.

– Гаразд, навідаємо, твій батько мені ще грошей винен за квіти на могилі.

– Але ж я сама туди їх поклала, то було моє бажання!

– Ти працюєш на цьому цвинтарі, працюєш на мене. Твоя робота грошей варта, і кому, як не мені знати всьому ціну? Я відправлю слугу до містера Розенблюма, завтра в полудень і тоді поїдемо.

Не здіймаючи погляду, вона повернулася до своєї кімнати, а вже там усміхнулася та мало не застрибала від радості. Огидні думки лізли до голови: «А що це змінить?», «Я ж не залишуся там назавжди», «Це вже не мій дім і не моя родина», проте дівчина проганяла їх геть. Юна леді вибила собі промінчик світла в цій могильній пітьмі й тепер має насолоджуватися ним, ковтнути свіжого повітря перед тим, як знову поринути в темряву, бо коли її врятують –  невідомо.

Хвилини здавалися годинами в цьому похмурому склепі, що був їй кімнатою. Адріана сама не помітила, як почала засинати, сидячи на підвіконні та спостерігаючи за цвинтарем із вікна. Вона хотіла побачити пташок – безглуздий план, сюди вони ніколи не прилітали, хіба що круки.

– Улаштувати мені шлюб, от уже вигадав! – почулося з глибин сну.

Пані Тейкер опинилася у своїй дівочій кімнаті перед дзеркалом, по той бік – леді Розенблюм у блакитній сукні. Скорчивши гримасу невдоволення, дівчина дивилася на нову себе.

– Серед рівних мені лишень потвори та зануди, якщо хтось із них потягне мене під вінець – задушу власноруч! – волала вона не своїм голосом.

Адріані зробилося соромно за власне відображення, навіть уві сні, де ніхто не міг ні побачити, ні почути.

– А щоб вони всі згинули, ці трунарі! Невже я не можу знайти когось ліпшого?!

– Тихіше, тихіше, – рукою, яка дрижала, панна потяглася до маленької себе. Вона доторкнулася дзеркала, леді Розенблюм приклала власну руку до руки Адріани й подивилася на неї заплаканими очима. Дівчина знову заговорила, тепер уже теплим і знайомим голосом.

– Я не хочу, не хочу… Бути зачиненій у клітці –  жахливо!

– Не хвилюйся, Райдо врятує нас, уже незабаром, залишилося лише ще трохи потерпіти.

– Я вам не йму віри. – Леді Розенблюм відсахнулася від дзеркала, неначе вхопилася за гарячу пательню. – Ви з ними заодно, пані Тейкер, ви –  трунарка.

   Останнє слово ще довго крутилося в голові дівчини. За вечерею її поведінку чоловік сприйняв, як результат Леонових уроків, зауваживши, що спокій – найліпша риса характеру для дружини.

Як і пообіцяв Бенджамін, точно в полудень вони були на порозі її батьківської оселі. Добре знайомі двері відчинилися, за ними стояли пан і пані Розенблюми у своєму повсякденному вбранні.

– Матусю, тату! – радісно закричала дівчина. Вона підійшла до них та обійняла. Очікувала, що вони притиснуть її до серця та розсміються, як у старі добрі часи, проте батьки хутко відсахнулися від неї. Батько підійшов до її  чоловіка.

– Дякуємо, що завчасно попередили нас про візит, містере Тейкер. – Чоловіки потисли одне одному руки, Леон усе ще сидів у кареті. Схоже, до її батька він відчував таку ж відразу, як і вона до його.

– Пунктуальність, то моє друге ім’я, панове. У нас буде не вельми приємна розмова, моїй дружині ліпше побути деінде.

Батько помітно нервував, мати тримала себе в руках, зберігаючи обличчя.

– Мірандо, супроводь Адріану в західну гостьову кімнату, певно, твоє товариство буде їй до душі.

Невідомо звідки з’явилася стара служниця та відвела дівчину туди, куди їй наказали. Хутко слуги принесли чай, старенька сіла навпроти своєї пані та заходилася його розливати. Наразі Адріана зрозуміла, що ніколи не бачила, як Міранда відпочивала.

– Розкажи мені, моя любо няню, що нового сталося в нашій оселі?

Тремтячою рукою жінка простягнула місіс Тейкер горнятко чаю, сама ж дивилася у своє, остерігаючись навіть зробити ковток. Після внутрішньої боротьби, що тривала пів хвилини, жінка відвела погляд, поставила горнятко й лише тоді заговорила.

– Нічого нового, усе як і зазвичай, лише роботи в мене поменшало.

– А що ж батьки? Вони хіба не сумують за мною?

– Вони не виказують своїх почуттів. Ви ж знаєте, так ведеться. До того ж яким би гірким не було розставання, а господарі тішаться, що їхня єдина донька вийшла заміж.

– Якщо ти кажеш правду й нічого не змінилося, то я би воліла побачити свою кімнату.

– Не хвилюйтеся, усі ваші речі було відправлено до маєтку.

– Ні, ні, тут справа не у речах. Я сумую за краєвидом із вікна, за батьківською оселею. Будь ласка, ходімо зі мною.