Crown Horror - Трунар, Crown Horror

Адріану видають заміж за старого трунаря, проте дівчина не збирається жити на цвинтарі! Вона планує втечу, з чим їй допомагає пасинок, проте... На заваді стають перевертні, які чомусь вподобали це кладовище. І як же їй тепер воз'єднатися зі своїм коханим, а найголовніше - врятуватися від моторошного чоловіка?

Дім з вогнищем, що згасло

Кожен із нас несе впродовж життя власний хрест, а мені ще й чужі доводиться носити. Я так часто бував у церкві, що можу на рівних замінити священника. Усі – від недолугих селюків до освічених графів ділилися зі мною останнім одкровенням. Я – Леон Тейкер, син єдиного в місті трунаря. Ви можете вважати мене некрофілом, вошивим псом або ж копачем – як лишень заманеться, проте коли ваша душа відлетить на небо ні мати, ні сестра, ні брат, ні син не зроблять для вас того, що можемо зробити ми. Я – ваш Харон та останній поводир у світі живих.

Мій батько Бенджамін уже багато років поспіль опікується похованнями. Він знаходить клієнтів, домовляється зі священниками та родичами, обирає місце для поминок. Я ж мушу копати ями, переносити труни, вінки, готувати тіла до церемонії. Колись настане той день, що й мені випаде честь керувати нашим родинним бізнесом.

Сьогодні мені дісталася робота не з легких – ще зранку на небі плавали сірі хмари, а після прощання з небіжчиком пішов дощ. Ми збиралися йти на цвинтар, проте батько зупинив процесію.

— Леоне, будь ласка, піди вперед і підготуй наш родинний склеп. Містера Генріха ми поховаємо поруч із твоїм братом. Рушай, а нам із батьками небіжчика необхідно залагодити ще одну справу.

Не мені ставити батькові питання, і вже точно не я буду судити його за певні вчинки, одначе все ж –  родинний склеп… Кому та за віщо було надано таку честь?

 

***

 

Усі вирушили на прощання з братом, лише Адріана зі своєю нянькою залишилися вдома. Літня жінка піднялася на горище, зарипіли давні скрині. Її господиня стояла біля сходів, сумно дивлячись униз, де висів портрет їхньої родини.

— О, моя люба Мірандо, чому ж доля така жорстока? Де ж це бачено, щоб весілля справляли в один день із похороном?

— Ваші батьки наразі в скрутному становищі, ви повинні це зрозуміти. Родина залишилася без спадкоємця, господарі вже в поважному віці. У разі їхньої смерті обійстя перейде до кузена, а що тоді буде з вами?

Жінка з осудом подивилася на панну, закликаючи до її здорового глузду. Ще змалечку Міранда доглядала за цією юнкою та знала, що вона полюбляє ширяти в хмарах, проте тепер така легковажність була просто неприпустимою.

— Я не стану суперечити волі батьків, та чи не зарано для весілля? Зачекати хоча би сорок днів, а вже тоді…

У старої няньки відлягло від серця. Слава Богу, що в юної леді ще залишилася краплина здорового глузду. Адріана надто хвилювалася через своє заміжжя. Що ж, вона не перша й, певно, не остання.

— Весілля не стане веселішим, скільки би днів не минуло, — це було найліпше, що могла вимовити Міранда, аби її якось заспокоїти.

Важко дихаючи, служниця дістала з горища величезну чорну скриню. Мідний замок на ній потьмянів, так само як і ключ, що висів на паску в неї. Вона потягла її до кімнати молодої нареченої, і дівчина, відганяючи власні думки, рушила слідом.

Ніжно-рожеві тони, біла стеля, персидський килим і всілякі меблі горіхового кольору. У цьому маленькому ляльковому будиночку  минало її дитинство. Наразі Адріана, мабуть, востаннє стала перед дзеркалом у повний зріст, дозволяючи служниці перевдягти її у весільну сукню.

У свої шістнадцять вона мала прекрасне тіло молодої дівчини, проте обличчя… Це була все та ж семирічна дівчинка, яка тікала від слуг і крала яблука в садочку. Вона хотіла бавитися, безтурботно гуляти обійстям, слухати історії про прадіда та засинати під казки проти ночі.

— Я не готова до цього, Мірандо, зовсім не готова.

— Не хвилюйтеся, панно, батьки вас не за першого ліпшого видають. Бенджамін Тейкер – володар триповерхового маєтку, тридцяти гектарів землі та велетенського спадку. Його робота має стабільний дохід, вимагаючи постійної присутності. Ви навіть не бачитиметеся з ним, моя люба, хіба на офіційних прийняттях.

Вона, як могла, намагалася заспокоїти юну красуню, проте це не допомагало.  На прохання Адріани, вони присіли перед дорогою – лишень на кілька хвилин, а тоді покликали кучера та звеліли готувати коней.

За вікном карети неслося місто – сіре, непомітне, усі вікна й віконниці було зачинено, люди ховалися від негоди. Що ближче до зловісного обійстя, тим більше виринало сірих хмар на небосхилі.  І ось воно з'являється на обрії – спочатку гострі кінчики веж, потім чорна черепиця та мармурові стіни, кований паркан і велетенський цвинтар навколо маєтку.

Ліворуч від будівлі знаходився родинний склеп, праворуч – церква, де майже щодня відбувалися поминальні служби. Перед тим, як наречена переступила поріг, їй довелося випустити натовп, який ховав її брата. Дехто зиркав на дівчину з осудом – її біла сукня миготіла на тлі чорних костюмів, як хмаринка посеред дощового неба.

Родичі залишилися сидіти на своїх місцях.  Міранда ж стояла на вході, до вівтаря вона рушила сама. За білим вельоном нічого не було видно – лише обриси лавок та силует священника, у його розшитій золотом рясі. Вона чула голоси, проте церква здавалася зовсім порожньою.

Адріана зупинилася тоді, коли священник підняв руку, подаючи їй знак. Він почав читати текст із Біблії. Усе відбувалося так хутко, як уві сні, видаючися безглуздим і нереальним. Наче під гіпнозом дівчина відповіла –  «згодна», а тоді служка сказав, що наречений може поцілувати наречену.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍