Crown Horror - Трунар, Crown Horror

Чоловік відкинув вельон. Холодні зморщені руки торкнулися до рум’яної щічки. На Адріану дивився дідуган зі впалими щоками, сивим волоссям і мутними очима. На чорному фраку палала штучна червона троянда, схоже, це був його улюблений костюм для поховальних церемоній. Проте схопив він її дуже міцно. Від нього тхнуло бальзамом та одеколоном, яким зазвичай користувався її брат. Ще вранці трунар особисто обмивав його тіло, одягав, гримував, клав до труни, а потім, навіть не помивши рук, вирушив на весілля.

Від таких думок голова пішла обертом, ще мить і темна церква втратила рештки кольорів. Останнє, що вона почула, коли знепритомніла – це зойки свідків.

Наразі наречена лежала в траві під тінню велетенської ялини. Сонце сліпило їй очі, на гілках солов’ї, наспівували свої безтурботні пісеньки. Сама дівчина вдихала аромат хвої, насолоджуючися післяобідньою годиною, коли світ накривало дрімотою та спокоєм. Легка блакитна сукня без корсетів, бантів і спідниць ледь діставала до колін. Вона сама її пошила, так, аби батьки про те не знали, щоб надягати часом, милуючись своїми стрункими ніжками.

Саме тоді він і помітив її – син свинопаса, який так само як і Адріана втікав від повсякденних обов’язків. Їхнє кохання спалахнуло миттєво й несподівано – так палко вони обговорювали власне життя, історії й проблеми, що за один день із незнайомців перетворилися на відданих друзів. Бачилися закохані нечасто – це було вкрай небезпечно. Усі зустрічі відбувалися саме тут: під старою ялиною на околиці міста.

– Я обов'язково розбагатію, обіцяю тобі. Піду навчатися, а згодом у палаці працюватиму, матиму статки. От побачиш, твої родичі благатимуть мене одружитися з тобою!

З цими словами він бере її за руку, тілом пробігають мурашки. Вона ніколи не бачила, щоб батьки отак торкалися одне до одного, і відтоді відчуває, що взяти його руку – неабиякий дар. Дар, яким не володіє більшість людей, які прожили десятки років у шлюбі, дар, що його гувернантки та тітоньки приховували від своїх юних вихованок.

– А що як не встигнеш? Забере мене якийсь мерзенний герцог і замкне в  золотій клітці, що ж тоді вчиниш?

Думками вона повертається до казок про принців і принцес, хоча казки насправді є вигадками. Отож, і навіщо Міранда читала їй ті історії, задурюючи мізки  мріями та фантазіями?

– Я відберу тебе, навіть у Диявола! – гордо відповідає закоханий юнак. – Ти лишень мене поклич, і я прилечу, наче янгол із неба.

Вони регочуть. Регочуть за всі ті випадки, коли робити це було непристойно або не на часі, а тоді обіймають одне одного та котяться вниз по схилу. Декілька травинок заплутуються в її темному волоссі, а свинопас дбайливо виймає їх.

– З такої пані як ти порошинки треба здмухувати, – зауважує він. – Жоден герцог не подбає про тебе так, як я.

Стукіт копит. Сміх ущухає. Голубки ховаються у високій траві та із завмиранням сердець спостерігають за якимось возом, що минає їхню схованку.

– Це мої. На базар їдуть, потрібно їх наздоганяти.

Жартівливо відкланявшись їй, хлопчина вистрибує з трави та прудко застрибує на воза. Свинопаси їдуть далі, а разом із ними до заходу починає рухатися сонце. Адріана розуміє, що їй варто поквапитися, вона підстрибує і…

Очі знову занурилися у темряву. Тіло відчуває холодний оксамит, сморід вогкості та плісняви, який змішується з ладаном. Адріана не стримується та кричить з усієї сили. Що це вони собі вигадали, її ховати? Вона жива, як ніхто в цьому світі, серце калатає в грудях – дівчина відчуває, як воно б'ється об ребра, її щоки рум’яні, вона знає це, бо все тіло пашить від жару.

– Господи, що там відбувається?

Кімнату освітлює полум’я свічки. Перед нею стоїть юнак у нічній сорочці. З гачкуватим носом та чорним волоссям, акуратно підстриженою борідкою й напрочуд знайомими очима… Полум’я тремтить у його руках, чорні стіни перетворюються на темно-фіолетові, проступають обриси шафи, письмового столу та вікна, завішаного фіранками.

– Хто ви? Де це я?

– Не хвилюйтеся, пані. Мене звати Леоном, віднині – я ваш пасинок. Ви знепритомніли, і батько наказав привезти вас сюди, сподіваюся, що кімната вам до вподоби.

– До вподоби? Та це ж найсправжнісінький склеп! Тут тхне як у домовині, я вже гадала, чи не померла часом.

– Я теж так уважав, перші п’ять років свого життя. Не хвилюйтеся, хутко звикнете.

– І не збираюся до такого звикати,  тим паче ділити ложе з твоїм батьком. Мене видали заміж, але затям, що в труні не лежатиму!

– Даруйте, пані, чи мені вас матінкою кликати? Це не має жодного сенсу, бо в батька вже є спадкоємець, нові йому не потрібні.

Адріана ледь відійшла від шоку. З туманного сновидіння вона повернулася сюди, у це жахливе обійстя, яке віднині було її домівкою.  Як і попереджала служниця, дідько був не таким страшним, як його малювали в книжках.

Юна дружина піднялася з ліжка. Вона побачила, що хтось перевдяг її з весільної сукні в нічну сорочку. Лишилося тільки сподіватися, що це був не Бенджамін, а хтось зі слуг, хоча всі вони теж доторкалися трупів і були геть мерзенними.

– Якщо твій батько не зацікавлений у спадкоємцях, тоді навіщо йому дружина? – З кожним словом дівчина ставала все впевненішою. Ким він власне був? Звичайнісіньким трунарем. А вона –  донька титулованої особи, їхній рід походив від двоюрідної тітки головного радника королеви, вона заслуговувала на повагу до себе!