Crown Horror - Трунар, Crown Horror

– Маргарита, моя колишня мачуха, працювала в нашому бюро. Вона виготовляла вінки для похоронів, прибирала могили та виконувала іншу роботу, на яку ми не мали часу.  Наразі не так просто знайти вправних працівників, до того ж задарма.

– Тобто мене привезли сюди щоб я на цвинтарі гарувала?! Ви до своєї родини шляхетну людину прийняли, а не якусь там голоту! – Не втримавшись, вона дала Леонові ляпаса, та такого, що той мало не відлетів до стіни. На диво, він спокійно на це відреагував.

– Кажіть, що вам лишень заманеться, леді Адріано, проте це місце – моя домівка, і я не вбачаю в цьому такої трагедії, як ви.

Сказавши все, що думав, син трунаря вийшов у коридор. Дівчина зачинила двері та знову лягла в ліжко. Занурившись обличчям у подушку, вона залилася сльозами. Ці стіни бачили й куди більші трагедії, вони поглинули гіркі гарячі сльози, як поглинали плісняву й десятки, сотні трупів.

– Поховали завчасно… – Шепотіла вона тієї ночі, допоки нарешті не заснула.

Наступного ранку дівчину розбудила служниця, подаючи їй одяг. Довга чорна сукня нагадувала рясу черниці, та все ж була зшита з дорогої тканини й оздоблена численними візерунками. Одягнувшись, новоспечена дружина, за вказівкам слуг, спустилася на сніданок.

Обідня зала була ліворуч від гостьової кімнати, звідти ж можна було потрапити на кухню. Вікна виходили на склеп, де тепер, як член родини, лежав її брат. Стіл із темного дубу було застелено білою скатертиною, і над ним, наче яструб над здобиччю, нависала люстра. Вона була занадто великою, наче взятою з іншої кімнати.

Бенджамін із Леоном уже сиділи за столом. Столове приладдя також лежало праворуч від містера Тейкера, туди й сіла Адріана. Слуги принесли якусь кашу, вони їли мовчки, однак наприкінці сніданку новоспечений чоловік попрохав дружину затриматися.

– Підеш до оранжереї, слуги супроводять. Там на великому столі лежить список клієнтів та їхні побажання.  Щоб перше замовлення було готове до полудня, друге потрібно до вечора завершити, решта призначені для тих, кого вже поховано, тож з останніми можна не квапитися. А тепер до праці, хутко!

– Я вам не кобила, я ваша дружина! Де таке бачено, аби шляхетна пані виконувала подібні накази?

Бенджамін підступно посміхнувся. Він так стрімко встав з-за столу, що дівчина навіть кліпнути не встигла. Мертва хватка стисла її крихітну руку й потягла вгору, як кошеня. Вона була змушена встати.

– Слухай сюди, дружинонько, я вже тричі був удівцем і вчетверте якось це переживу. Твої батьки віддали тебе за мене, аби врятувати від злиднів. Я був милосердний до тебе й твого брата, проте тепер, якщо хочеш залишитися тут, то йди та працюй!

Цей погляд супроводив в останню путь не один десяток людей. Важкий, бездушний… Та все ж Адріана не відводила очей від цього чоловіка. Вона мала намір виграти, користаючись тим, що було при ній.

– Не хочу я залишатися в мавзолеї та й жити з живим трупом теж не маю жодного бажання!

Різко розриваючи зоровий контакт, дівчина вирушила до виходу. Здавалося, що він мав би спинити її, кинутися й схопити, як тоді на весіллі, проте Бенджамін залишився стояти на місці. Він жбурнув кілька слів їй у спину, так, наче оце щойно відірвався від ранкової газети.

– Виштовхаю тебе звідси, і ганьба впаде на увесь твій рід, як в очі батькам тоді подивишся, утікачко?

Лишень тепер вона усвідомила, що мати з батьком не пустять її в дім. Вони дали їй прихисток і дах над головою, усе те життя, яким вона наразі жила.

– Помізкуй добре за роботою. Леоне, відведи її.

Син виконав батьків наказ. Ще вчора ця жінка вліпила йому ляпаса, а сьогодні йшла за ним, наче мара. Вона зблідла, навіть більше, ніж небіжчики, мабуть, навіть упала би, якби він вчасно не підсунув їй стільчик. Якоїсь миті Леонові навіть стало шкода мачухи, і він вирішив з нею поговорити.

– Леді Адріано, послухайте мене, вам варто бути надто обережною. Якщо батько сказав, що треба робити вінки – робіть, це не так уже й складно. Якщо відмовитеся, боюся, доведеться відбувати ще один похорон.

– Ховайте, я ще вчора померла, коли мене посадили в цю клітку.

– Не верзіть дурниць. Я теж не в захваті від рішень батька, та й вас не хочу бачити своєю мачухою. Проте знаєте що? Я слухняно виконую всі його доручення й у мене з’являється багато нових можливостей. Родинні зв'язки – то формальність, щодо всього іншого, то ми вільні люди. Помізкуйте над цим, місіс Тейкер, я прийду вдень, аби перевірити замовлення.

Він пішов, залишивши дівчину на самоті. Як і казав Бенджамін, в оранжереї стояв величезний стіл, біля нього – коробки зі стрічками та каркасами. Скло пропускало сонячне світло, хоча вікна поіржавіли від часу. Одна половина будівлі була глухою – крізь стіни неможливо було побачити цвинтар, а власне з цвинтаря – яскраві квіти, інша ж  -  слугувала вікном, яке відкривало працівникові чудовий сад. Посеред столу лежав список замовлень, на полудень було записано п’ятеро вінків – від сестри, матері, брата й дідуся небіжчика, плюс один із написом «ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ».

Переступивши через себе, юна трунарка взялася до праці. Урешті – решт вона любила плести вінки, а це… Не дуже відрізнялося від того, якщо не вдаватися в подробиці.

Це місце було не таким уже й моторошним, як решта обійстя – тут і в саду поруч росли квіти всіх імовірних кольорів. Жодної могили наразі не спостерігалося – усе було виключно для вінків. На допомогу Адріані прийшли троє слуг. На превеликий подив дівчини, вони виконували всі її накази, рвали квіти та навіть допомагали розташувати їх на каркасі.