Crown Horror - Трунар, Crown Horror

Несподівано це заняття затягло її з головою. Пригадалося дитинство й ті щасливі моменти, коли вона безтурботно плела віночки, а няня сиділа поряд, погладжуючи її волосся.

– Ні, ні, ні, червоний не можна розбавляти зеленим, спробуйте ті чорнобривці! О, та ви не годні вінків плести, геть, усі геть!

Дівчина продовжила роботу самотужки. Її руки прудко вихоплювали потрібні кольори, вплітаючи їх у каркас. Коли Адріана завершила все, то зрозуміла, що це був звичайнісінький вінок. У ньому не жила темна магія, він не смердів ладаном чи бальзамом, не навіював смутку своїм ароматом. Це люди, навішуючи на нього жалобні стрічки, прирекли квіти носити власну жалобу, проте вінок так і залишався вінком.

– Ах, була би я легкою та крихітною, наче пташка, могла би випурхнути з цієї клітки в небо, де завжди гарно… Тоді я би воліла побачити на власній могилі яскраві квіти, а не мляві троянди та зів’ялий бузок.

– У вас непогано це виходить,  – відволік її від роздумів Леон. – Та, як на мене, забагато яскравих кольорів. Ми виконуємо волю родичів померлого, а не його власну. Якщо дозволите, то я вам допоможу.

– Хіба ти не повинен копати ями?

– Уже викопав і треба про це повідомити батькові, однак не хочу зайвий раз із ним мати справу. Бенджамін Тейкер дуже зайнята людина, він ненавидить, коли його відволікають.

Трунар сів поруч, вириваючи з букету всі найяскравіші квіти. Він жбурнув їх до смітника, не даючи на повернення жодного шансу.

– Завжди забираєте всі барви з життя, як у побуті, так і на роботі.

– Поверхова думка тих, хто не знає нашої роботи, пані. Трунарі такі ж люди, які люблять, утрачають і сумують за небіжчиками.

– А ось ти хоч колись любив, мій пасинку?

– Любив, – зітхаючи, відповів той. – Матінку свою, Розалінду. Її поховано навпроти вашого брата в родинному склепі, як того вимагали звичаї.

Адріана зупинила Леона, повертаючи кілька квіточок до вінка, після чого дозволила додати блідо-блакитних, аби розбавити яскраві барви. Зав’язавши стрічку – «Від сестри», вони разом перейшли до останнього замовлення – найбільшого, «На вічну пам’ять».

– То як вона померла?

– Не стану брехати, упала зі сходів. Кажуть, що її зіштовхнула служниця – бідолашну за те навіть повісили. Однак вам варто знати, що нічого в цьому маєтку без відома батька не відбувається.

– Хочеш сказати, що він міг убити власну…

– Дружину? Це не так страшно звучить, урешті –  решт для нього, то була лише звичайнісінька домовленість. Мої дідусь із бабусею володіли землею обабіч цвинтаря, а тому потрібне було розширення.

– Із цього я маю зробити висновок, що ти її любив?

– Знаю, у це складно повірити, проте я не такий, як він. Якщо хочете переконатися в цьому, то відвідайте родинний склеп сьогодні ввечері.

Залишатися тут надовше хлопець не міг – з іншого боку цвинтаря почувся роздратований батьків крик. До вечері вони більше вже не бачилися, а за столом Леон був чимось дуже стурбований.

– Усе владнав? – суворо запитав у нього Бенджамін.

– Усіх переловив і передав владі, хай їм грець.

– Чудово. Нікому не дозволю розкопувати могили, тільки не на моїй землі!

– З твого дозволу, батьку, я би придбав кілька спеціальних кліток. Кажуть, що їх із могили можна зняти лише спеціальними пристроями, навряд чи грабіжники з цим упораються.

– Дозволяю. Піди завтра до коваля й замов зо три екземпляри, якщо добре себе покажуть, придбаємо ще кілька.

Уставши з-за столу Леон вирушив до своєї кімнати, тепер уся увага Тейкера зосередилася на новій дружині.

– Клієнти задоволені твоєю роботою, ти заслужила на право перебувати тут ще одну ніч, – мовив він, поглядаючи на годинник за спиною Адріани. – Іди до своєї кімнати, якщо чогось потребуватимеш, то гукай слуг.

– Якщо дозволите, я би хотіла прогулятися перед сном.

– Прогулятися? – трунар прикипів очами до дружини, свердлячи її душу. Вона стала занадто спокійною, можливо, планувала втечу. Хоча, куди їй тікати? – То нехай, лишень ненадовго. О десятій годині усі двері зачиняють. Не встигнеш – ночуватимеш на цвинтарі.

Адріана кивнула та вирушила до родинного склепу. Там уже був один зі слуг Тейкера та як раз зачиняв двері.

– Я би хотіла навідати свого брата.

– Воля ваша, пані.

Він не став їй заважати й це навіть трохи спантеличило. З іншого боку, хіба родич не може навідати могилу небіжчика? Та все ж у глибині душі щось підказувало їй, що в цьому мавзолеї ліпше довго не затримуватися.

Було тут єдине віконечко, маленьке, кругленьке, аж під стелею. Біля входу лежали кілька свічок і кремінь, саме приміщення було позбавлено канделябрів. Воно було невеличким, у середині стояло шість статуй янголів, у центрі – великі сходи, що вели під землю.

Катакомби, які розташувалися нижче, вели під цвинтар. Там було так багато ходів,  дверей і табличок, що навіть самі трунарі в них погано орієнтувалися. На щастя, кожен хід вів до певного покоління. Напис «Захоронення проводилося з 1837 до» свідчив про те, що нещодавно померлого Генріха Розенблюма було поховано саме тут.