Crown Horror - Трунар, Crown Horror

Кімната виявилася досить тісною. Дивно, і як трунарі знали, коли та яка кількість людей буде поховано? Перед Адріаною у два ряди вишикувалися дванадцять кам’яних домовин, на п’яти з них уже були таблички та портрети на емалі, решта ще очікували на своїх щасливих власників.

Дівчина підійшла до тієї могили, біля якої ще лежали свіжі квіти. Вона тривалий час роздивлялася різнобарвні пелюстки, намагаючись вичавити з себе сльозу, відчути бодай щось, проте не змогла. Це був її брат усього лише на два роки старший від неї, за всіма законами вони мали би любити одне одного, підтримувати та розуміти. Однак усі ці роки вона перебувала під наглядом у няньок, а він жив далеко від дому, у якійсь приватній гімназії.

Адріана не любила його, проте й не ненавиділа. Він був для неї просто знайомим, людиною як і ті, що лежали  під землею. Від цієї думки ставало лячно на душі. Вона не планувала заміж за трунаря, мріяла створити родину з коханою людиною, та чи могла би бути така родина? Угоди та формальності зробилися такими звичними, що кохання залишилося лише в казках, а шлюб за домовленістю з проблеми перетворився на буденність.

І тут в око впала одна невеличка деталь – намисто. Розкішна троянда, виготовлена з рубінів, висіла на золотому ланцюжкові. Воно було покладено на віко труни, що змусило дівчину відсунути квіти й поглянути на табличку.

Розалінда Тейкер

1827–1860

– Отже, не збрехав, – сказала сама собі дівчина, поклавши вінок на місце.

Роздивившись труни, вона виявила ще дві – одна належав Леоніті, яка померла в 1863, друга, Маргарита, яка дожила до 1866. Похмурі перспективи зробилися ще похмурішими.

Її брат також лежав тут, проте на його труні не було квітів. Наскільки знала дівчина,  батько вважав такі витрати безглуздими. Схоже, що вона єдина наразі могла про нього подбати.

До своєї кімнати Адріана повернулася за дві хвилини до того, як зачинили парадні двері. За нею слідувала служниця, яка займалася обмиванням небіжчиків, вона ж і принесла місіс Тейкер нічну сорочку.

– Дякую, як тебе звати?

– Мелінда, пані.

– Як ти тут опинилася?

– Мене пан Бенджамін із притулку взяв. Родичів у мене немає, дому так само, а він люб’язно надав мені кімнату та роботу.

Адріана придивилася до дівчини. Вона була десь її віку, якщо навіть не молодша.

–  А давно ти тут?

– Уже три роки.

– Тож ти знала попередню дружину Тейкера, Маргариту?

– Так, пані, я ж і готувала її до поховання.

– Що ти можеш мені розповісти про неї?

– Маргарита Тейкер була чудовою дружиною, дуже доброю, та час її настав. Якби в батьків господині залишився син, то нам довелося би зачинити цвинтар, але, на щастя, цього не сталося.

– Що ж, дякую за інформацію, ти вільна.

Уклонившись, дівчина пішла геть, Адріана ж визирнула у вікно. Вона сподівалася хоч краєчком ока побачити місто, проте дарма – перед нею був пагорб, усіяний могилами. Жодної міської будови, повної життя, не визирало поза хрестів, просякнутих смертю.

Однак раптом забовваніла якась постать. Адріана не відразу зрозуміла, хто це був, лише за циліндром упізнала Леона. Молодший трунар спритно перестрибував  через могили, пробираючись до центральних воріт.

Не довго думаючи, дівчина вирушила вниз, до головної зали. Вона рухалася швидко та безшумно – як тоді, коли тікала від няньки до свого коханого. У неї був значний досвід і хист до цього. На жаль, двері були замкненими, проте й це не спинило відчайдухи.

Вона підійшла до найближчого вікна, відчинила його й крізь нього вилізла на вулицю. Це було так безглуздо, так незвично, що ніхто й не подумав ставити на вікна ґрати. Босі ноги доторкнулися могильної землі. Було холодно, проте вже занадто пізно відступати.

Упевненим кроком місіс Тейкер вирушила в напрямку до воріт, місячне сяйво спадало на неї, вітерець проймав наскрізь, залишаючи дрижаки. Та все ж вона мала намір дійти до кінця – ці двоє заперли її в склепі й тепер отримають купу проблем на свої голови.

– Леоне, а що ти тут робиш посеред ночі? – тоном, як у її няньки, запитала Адріана. Досить гучно, аби підкреслити невдоволення, та все ж не занадто, аби не розбудити слуг.

Юнак мало не заволав, по той бік якась тінь гайнула геть. Наляканий трунар озирнувся й тієї ж миті затулив рукою обличчя.

– Ви хоч би вдягнулися, та й узагалі, як вам поталанило вийти з дому?

– Це не має значення, я йшла за тобою. А от ти навіщо блукаєш цвинтарем, чи  допомагаєш крадіям?

– Ні. І взагалі, я Бенджамінів син, навіщо мені грабувати власну землю? У мене є ключі від усіх дверей, і я можу ходити куди захочу, не звітуючи.

– Але ж там хтось був! – не вгавала дівчина. – І розмовляв із тобою.

– Міледі, будь ласка, не будемо про це. Ви стоїте посеред вулиці в самому спідньому, якщо хтось вас побачить, то поповзуть плітки. Повернімося в маєток, і я вам усе розповім.