Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

Все закінчилося тим, що мене відвезли до спеціальної клініки, де вкололи заспокійливі препарати.

На якийсь час я був залишений у клініці, і мої товариші відвідали мене. Я зустрів їх досить холодно. Вражені такою зміною, вони побажали мені якнайшвидшого одужання в братній соціалістичній країні та пообіцяли сприяти приїзду дружини. Я поставився до всього досить байдуже.

Якось я сидів у лікарняному садку, абсолютно відчужений від усіх життєвих радощів та негараздів. Коли прийшла медична сестра Клара і оголосила, що до мене прийшли на побачення, я зустрів звістку з повною байдужістю, думаючи, що приїхала Марія, чи хтось із колег – учених.

Відчужений я сидів на лавці, коли хтось підійшов. Я завмер. Серце застукотіло бурхливо, хвилювання охопило мене! Переді мною стояв Шварц!

«Ви хотіли мене бачити. І ось я перед вами», - заговорив Шварц. – «Я розумію всі ваші проблеми. Але хто сказав, що все життя у вас буде солодким? Погодьтеся, ви отримали сповна усе, що просили, що передбачалося договором. Навіщо ж тепер нарікати?

Я був збентежений цим раптовим зверненням і не знав, що сказати у відповідь.

Потім, зібравшись із духом, промовив скорботно:

«Докторе, я просто втомився! Мені вже все набридло. Дуже важко жити, бачити смерті своїх близьких. Це справжня мука! І це триватиме вічно! Через час перестаєш це відчувати, втрачаєш сенс кохання та співчуття. Мені не потрібне вічне життя, воно не має жодного сенсу хоча б тому, що ти перестаєш відчувати, перетворюєшся на тупу ходячу машину».

«Ну, а де ж зараз ваш допитливий розум, невгамовна жага знань?» – скептично запитав Шварц.

«Я все пізнав. Тепер мій розум закритий. Вічність для мене – покарання, мука. Зараз вона для мене не має жодного сенсу. Тільки зараз я зрозумів, який великий порятунок для людини – смерть!» - гірко відповів я.

«І що ж ви тепер просите?»

«Або заберіть моє життя, або оновіть його! Знаєте, що хотілося б? Дайте мені таке кохання, щоб знову виросли мої крила, щоб я знову підбадьорився і вічно насолоджувався цією любов'ю. І дайте вічне життя тому, кого я полюблю».

«А чи не дуже рано ви поспішайте на той світ? Тим більше, знаючи, на що приречені. Кому ви повинні служити як вічний раб? Знаєте? Зараз ви принаймні вільні…», - суворо промовив Шварц.

«Ні, я не вільний. Я вештаюсь по цій кульці, яка називається Землею, абсолютно безцільно. Я вже все вичерпав. Тепер я хочу іншого», - стомлено сказав я.

Шварц зітхнув і зобразив на обличчі знайому усмішку.

«Звичайно, мені нічого не варто умертвити вас прямо зараз. Але це проти наших правил… Ви просите змінити наш договір? Що ж, це можна зробити. Але ви знаєте, за все потрібно платити».

Він лукаво посміхнувся, нахилився до мене і промовив:

«Скажу вам за великим секретом – там також не все гладко. У пеклі є своя ієрархія. Так само, як і скрізь – місце та становище треба заслужити. Отже, за все потрібно платити, а платою буде - ДУША тієї людини, яку ви полюбите. Ви просили вічного життя, прожили кілька століть, а насправді – лише незначну мить!. Але ви, безперечно, маєте рацію - немає нічого вічного. Почніть своє життя наново. Але врахуйте, це буде останнє ваше життєве коло! Знайдіть собі гарну молоду дружину. Нам потрібна молода кров! Нехай у цьому шлюбі народиться дитина. І після вашого переходу в інший світ ваші дружина та дитина будуть НАШИМИ!»

Ми ще вели бесіду, зараз я розповідаю нашу розмову у скороченому варіанті.

Я зрозумів, що їх найбільше влаштувала б Юлія. Зізнаюся, я й сам плекав до своєї неї ніжні почуття. Вона була симпатичною, розумною... Я вирішив: одружуся з Юлією і в нас буде дитина. Потім, коли я помру, залишиться мій слід на землі.

Підлікувавшись, я повернувся додому. І тут на мене чекало нещастя. Під час безглуздої домашньої сварки Марія поранила себе ножем! Сталося зараження крові, і вона померла.

Далі був похорон, співчутливі слова колег і товаришів.

Пройшло не так багато часу після раптової смерті моєї дорогої дружини, як я почав наполегливо залицятися до Юлії. Ми ходили до театру, їздили на прийоми. Я дарував їй дорогі подарунки. Звичайно, вона почала про щось здогадуватися. Почала відкидати мої підношення, уникати мене. А потім і зовсім зважилася на втечу!

Це не було для мене великим секретом. Я здогадувався, що вона поїде шукати батька.

Я зумів вистежити Юлію. Коли вона прибула до міста, де жив її батько, я таємно приїхав за нею. Я намагався затримати її ще на вокзалі. Але дівчині вдалося привернути увагу сторонніх людей, вирватися та втекти. Я найняв автомобіль і наполегливо шукаю її.

***

Мій співбесідник замовк, відкинувшись на спинку крісла.

Я, зітхнувши, якийсь час думав над його сповіддю.

- В те, що ви розповіли, професоре, важко повірити! – промовив я. - Вражаюче! Невже переді мною людина, яка живе багато століть? Це схоже на якусь дику фантазію!

- Даремно ви сумніваєтеся! Невже досі не переконалися у моїх здібностях? – вигукнув Еркер.

- Ах так, ваші крила і... Все це мені не наснилося?