Торія Онопрієнко - Зворотній бік людської ненависті , Торія Онопрієнко

Внизу іншим уже більш знайомим почерком було написано:

«Дякую, Олежику, кланяюсь в ноги. Ти точно повинен вижити в цьому пеклі і надрукувати власну збірку».

Ілона здригається від сирот, що виступають на тілі. Вона розуміє, що той самий Олег не вижив і тяжко ковтає ком у горлі. Дівчина тремтячими руками повертає папірець з віршем назад і таки складає худі у тумбу.

Аби відволіктися від страшних думок і спогадів про істерику Олегової сестри, Ілона знову переводить свою увагу на Свята. Вона продовжує стискати руку Свята, розповідати всілякі небилиці і поглядати у вікно, де темне небо було всипане зорями, будинки прикрашали гірлянди, а на вулиці людей поступово ставало все менше. Звісно, всі порозбігалися по домівках, щоб зустріти Новий рік зі своїми рідними. Ілона зітхає. Вона ніколи не вірила у чудеса, але так хотілося, щоб саме зараз Свят розплющив очі.

В лікарні теж стає доволі тихо, лишилося лиш кілька лікарів та медсестер, яким судилося чергувати в новорічну ніч. Стрілки годинника повільно наближаються до числа дванадцять, а Ілона продовжує розфокусованим поглядом дивитися у вікно. Думки її плутаються, вона більше не хоче ні занурюватися у спогади, ні розмовляти зі Святом, який все одно не відповість.

Годинник пробиває дванадцяту. На вулиці чуються нові голоси, люди з вікон вигукують привітання, а десь в коридорі лікарні чути невеличкий балаган з ординаторської, де працюючий сьогодні медперсонал вирішив трохи розслабитися. Ілона розчаровано кусає губу, не відриваючи очей від вікна.

– З Новим роком, Святе... – зовсім тихо подає голос вона.

Минає лиш кілька коротких секунд, як раптом стається неймовірне. Холодні пальці, які весь цей час стискала Ілона в своїй долоні, раптом дуже слабо, але стискають її руку у відповідь. Ілона раптом завмирає, відчуваючи як тілом пішли дрижаки. В тиші палати чується її тремтливе дихання і вона знову прислухається до своїх відчуттів. Та кілька хвилин нічого не відбувається, а Ілона чомусь ніяк не наважується повернути голову до Свята. Думка про те, що в неї вже галюцинації і що вона помиляється, зводить з розуму.

– І... Ілоно...? – ледве чутно хрипить атрофований за такий довгий час, але рідний знайомий голос.

Тепер Ілона не може стриматися і різко повертається на його голос, відчуваючи як почитають пекти очі від сліз, що ось-ось, здавалося, потечуть по її щоках. Обличчя Свята більше не виглядає безжиттєвим і пустим. Він трохи морщиться від яскравого світла лампи, але дуже повільно розплющує очі. Ілона сильніше стискає його руку, приклавши її до грудей, і з надією дивиться на нього, не вірячи власним очам. Він прокинувся. Це сталося. Він живий...

Свят кидає на неї розфокусованим погляд, насилу повторивши її ім'я:

– Ілоно...

Як же Ілона обожнювала чути своє ім'я його голосом. Просто своє ім'я. За дев'ять місяців вона майже забула те відчуття, коли цей голос вимовляє його. Це прекрасний звук. А надто зараз, в такий довгоочікуваний момент пробудження. І не важливо, що це все відбувається у лікарні. Не важливо, що вони не так це планували. Не важливо, що кілька годин тому вона плакала через нього. Кого це зараз хвилює? Свят... Її Свят живий... І це прекрасно...

Ілона різко зойкає і від радощів притискається губами до його довгих пальців. По щоці таки знову котиться клята сльоза. Ілона мружиться, відчувши, як чужі пальці повільно торкаються її щоки в намаганні стерти дурнувату сльозинку. Рухи Свята кволі і незграбні, але це нормально, зважаючи на його стан останні кілька місяців. Він викрутиться, вилікується. Головне, що він живий...

– Боже... – шепоче Ілона, яка вся дрібно тремтить, як листок на вітрі. – Як так сумувала за тобою... Я встигла подумати, що ти більше ніколи не прокинешся... Я такого собі надумала... Ти змусив мене так сильно хвилюватися, дурень.

Свят слабо посміхається і невизначено махає у бік Ілони.

– Така... Балакуча... – ледве вимовляє він.

Ілона тихо хихикає крізь сльози.

– Ще скажи, що я тебе дістала. Герой... Я знаю як тобі не подобається, коли я багато балакаю. А мені не подобається, коли ти лежиш і не подаєш ознак життя. Я тебе дев'ять місяців чекала, тож лежи і слухай. Я буду тобі мститися.

Його посмішка стає ширшою. Не стримує посмішку і Ілона. Свят більше нічого не каже, йому важко. Та Ілоні вистачає і його руки, яка кволо стискає у відповідь її руку. Дев'ять місяців вона чекала цього моменту. І нарешті це сталося. Вона може дивитися йому очі і знову розповідати все на світі. Вона може знову обіймати його. Вона може знову відчувати його поруч. Чи має до цього стосунок загадане в новорічну ніч бажання, чи несвідомі молитви різним богам? Це вже не має ніякого значення. Головне, що Свят нарешті прокинувся. Все інше не важливе.

– Святе, справді ти змусив мене понервувати. Так і знай, щойно ти оклигаєш, я тебе поб'ю за це. І ти від цього не врятуєшся. – Ілона тицяє йому в груди пальцем.

Вона жартує – отже вона прийшла до тями. Свят видає щось схоже на тихий смішок, а Ілона тим часом пересіла ближче до нього на край ліжка, нахилившись над ним.

– Я піду покличу лікаря і зателефоную твоїй мамі, гаразд? – питає Ілона, гладячи його по голові, і отримує у відповідь кивок. – І, якщо вийде, повідомлю Сашка. Він теж за тебе хвилюється.

Поцілувавши його в лоба, Ілона покидає палату у пошуках лікаря, а серце її щасливо співає. Поки всі в новорічну ніч загадували бажання на кшталт нової приставки або крутого телефону, Ілона благала всіх існуючих богів про те, щоб нарешті кохані очі розплющилися вперше за всі ці дев'ять місяців... Вона ніколи не вірила у чудеса, але те що сталося вона запросто могла приписати до справжньої новорічної магії...

На вулиці знову завила пронизлива сирена і дівчина зітхнула. Невідомо скільки часу ще пройде і скільки людей постраждає. Ілона все ще боялася, бо знала правду. Всі дев'ять місяців вона спостерігала за зворотнім боком людської ненависті...

________________________