Торія Онопрієнко - Зворотній бік людської ненависті , Торія Онопрієнко

Кілька разів Ілона зустрічає на стінах один і той самий замацаний чужими пальцями плакат зі схемою приміщення лікарні та красномовним заголовком: "ЯК ДІЯТИ ПІД ЧАС ПОВІТРЯНОЇ ТРИВОГИ?" І саме в цю мить з вулиці все ще чути звучання пронизливої сирени. Якщо бути чесними, всі вже давно забули про ці плакати. Ніхто більше не дотримується цих правил. Чи то всім стало байдуже, чи просто всі звикли до всього цього... Хоча обидва варіанти лякали і кожен по-своєму...

Зворотній бік людської ненависті

❗УВАГА! Всі персонажі новели вигадані! Будь-який збіг з реальними людьми та подіями випадковий❗

«Так, я сильний, я вільний, але пустий.
Ти підкажи, коли відпустить?»
©Бумбокс - Сталеві квіти
 

Не ми це почали, та чомусь саме ми розгрібаємо наслідки... Це вже перетворилося на постійний сценарій. Особливо на гарячих точках. Постріли, смерті і ріки крові. На фронті сотні тисяч озброєних солдатів у формі кольору хакі. Хтось із них керує мінометом, хтось бере участь у протиповітряній обороні, ну а хтось відповідає за реактивну систему залпового вогню. У кожного своє завдання, кожен у цій війні знайшов своє призначення. Українські військові у піксельному камуфляжі і масивній броні, активно захищаються від агресивної ворожої навали. Щомиті вони когось втрачають, віддаючи таку високу ціну у боротьбі за свободу. Кожен з них прийняв рішення стати на захист нашої країни. Проте щодня сотні, а то й тисячі молодих хлопців і дорослих чоловіків ставлять на ваги з перемогою своє життя. Щосекунди хтось потрапляє під кулю чи уламок розірваної міни і залишається лежати на гарячій від вогню землі, стікаючи багряною кров'ю. У повітрі пахне потом, кров'ю і... смертю.

Тяжкі кроки берців по замерзлій землі поступово наближаються до добре замаскованого окопу, під ними рипить змішаний з кров'ю і землею сніг. Темна чуприна юнака падає йому на очі, коли він знімає каску, і, тяжко зітхнувши при згадці про загиблих товаришів, солдат ледь помітним рухом тонких пальців змахує волосся з обличчя, що покрите плямами сажі і землі. Його товариш по службі, що сідає поруч на дерев'яну колоду, закурює цигарку, окидає поглядом зоряне небо, що сяє просто над їхнім сховком.

– У когось з них є шанси? Як гадаєш? – старший солдат видихує терпкий сірий дим, а в його голові картина того, як кілька годин тому від них від'їжджав великий темно-зелений бус.

– Та біс його знає... – приходить йому відповідь. – Воно так рвонуло, що як мінімум контузія їм забезпечена. Якщо живі, їх по домам розвезуть. У них же матері, сім'ї. Найбільше, мабуть, Олегу дісталося. Я чув на нього там чи не найбільший удар прийшовся. Його сестра точно перша рознесе лікарню. Бачив її на КПП один раз. Бойова дівка... А в он Свята дівчина... Здається, він ще перед тим, як до нас потрапити, зробив їй пропозицію. Розписатися не встигли, затягнули його на фронт. Не уявляю що з Ілонкою буде... У них же любов така... Чув як він годинами з телефону не злізав, поки можливість була.

– Та сплюнь! – вигукує старший, насупившись. – Ми ще і не знаємо нічого до кінця. Виберуться. Не ховай наших хлопців раніше часу! Нам головне тут тримати рівень, аби не вийшло, що вони не дарма свої травми отримали.

Він знову мовчки видихує густу сіру хмару диму, а молодший невпевнено киває, ніби погоджуючись з його словами. Запах тютюну, хоч не на довго, але зміг замаскувати той нестерпний нудотний запах трупів. Хоча вони знали, що у пам'яті цей запах залишиться надовго. Як і вигляд постраждалих товаришів, які прикрили їх, жертвуючи собою.

– Тримати рівень кажеш? А що ми можемо зробити? Стримати ми їх стримаємо. Але що це дасть? Всередині країни б спочатку лад навести... Ми – маленькі люди...

Старший хмикає.

– Немає «маленьких» людей. – каже він. – Знаєш, коли ще не було цього всього хаосу, я любив заглиблюватися у роздуми і будувати різні теорії щодо всього, що спадало мені на думку. Розмовляти мені особливо не було з ким. У мене нікого немає. Пуста квартира, старі фото якихось далеких родичів і телевізор, налаштований лиш на новини. Я тому й пішов сюди, що немає у мене нікого. Мені немає що втрачати. Але, вибач, я захопився. Так от, у мене є така теорія, яку я назвав «Теорія людини-зірки».

– Хм... – замислився молодший солдат. – Звучить цікаво. І що це означає? У чому полягає твоя теорія?

Солдат затискає цигарку зубами, аби звільнити руку, яку він піднімає угору, демонструючи товаришу темну ніч.

– Поглянь на небо. Бачиш зорі? Вони маленькі, правда ж? Але насправді це ми бачимо їх маленькими або ж просто хочемо їх такими бачити. Насправді ж вони дуже і дуже великі. А деякі навіть більші за нашу планету. Більші за сонце. Вибух зорі може знищити все навколо себе, а у звичайний час зорі, як от наше Сонце, дають тепло і світло найближчим планетам. Вони здаються нам маленькими, проте вони мають великий вплив на ті чи інші речі. Так і з людьми. Ми здаємося самі собі маленькими, але насправді ми всі на щось впливаємо і ми багато що можемо змінити. Маленьких людей не існує. Ми всі «великі». І кожен «великий» у своїй справі.

Молодший солдат захоплено слухає, вбираючи досвід старшого, мов губка. Його погляд впирається у окопну свічку, що повільно нагріває чайник з водою, а думки його лиш про одне. «Ми всі "великі"... Невже ми таки зможемо впоратися з усією цією несправедливістю? Чи зможемо ми побороти зворотній бік людської ненависті?»

***

Ілона не вірила у чари чи магію. Вона перестала вірити у чудеса ще в дитинстві та переконалася в цьому вона півроку тому. Вже протягом шести місяців вона здавалася оточуючим справжнім привидом чи навіть зомбі. Її щоденна поведінка була однаковою і іноді здавалося, що вона попросту проживає дурнуватий день бабака. День за днем, одне й те саме.

Дзвін будильника, різко перерваний сон, що практично без сновидінь, прохолода після скинутої з худого змореного тіла ковдри. А потім ванна кімната і лячне відображення у заляпаному зубною пастою дзеркалі. Темні мішки під очима, впалі щоки, пустий холодний погляд з повністю відсутнім бажанням жити і вицвілий червоний колір волосся, яке поступово замінювали темні відрослі корені. Колись вона була зовсім іншою. Живою. Яскравою. Щасливою....

Ілона, як завжди, чистить зуби, вмивається, а потім, мов запрограмований робот, прямує на кухню, щоби приготувати локшину швидкого приготування, яка в меню цього нещасного жахливого року посідала чи не перше місце. Просто тому що ліньки готувати щось інше та й стан душі був такий, що дівчині було байдуже що пхати до рота. Аби лиш отримати енергію для нового підйому зранку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍