Торія Онопрієнко - Зворотній бік людської ненависті , Торія Онопрієнко

– Зачекай хвилинку. – сказала вона подрузі. – У мене друга лінія.

Ілона взяла слухавку, готуючись роздратовано висловитися стосовно автовідповідача, який не просто так мав повідомити настирливого незнайомця про те, що вона вже з кимось розмовляє. Проте озвучити своє обурення Ілона не встигла, адже голос по той бік слухавки своєю серйозністю і строгістю вибив її з колії.

– Пані Ілона? – уточнив незнайомий чоловічий голос.

– Так... – невпевнено відповіла вона, нутром відчуваючи, що щось не так.

– Ви знаєте Святослава Канюка?

Ілона на мить завмерла.

– Так... Знаю... – тихо промовила дівчина. – Це мій наречений... А ви...?

– Мене звуть Андрій. Я – його товариш по службі. Бачте... – голос Андрія став трохи м'якшим. – Мені доручити повідомити когось із близьких, а ваш номер був останнім серед набраних у його телефоні. На жаль, Свята було поранено. Він зараз в госпіталі, але сьогодні його відправлять у лікарню вашого міста. Ми надішлемо вам його речі. Скажіть, будь ласка, ви можете повідомити його батьків про те, що сталося?

Андрій говорив ще щось та Ілона його більше не чула. Після слова «поранено» її мозок ніби відмовився сприймати інформацію. Це те, чого вона аж ніяк не хотіла почути. І ніби у підтримку її стану з вулиці почувся пронизливий звук сирени. На підвіконня впала рожева пелюстка магнолії...

Тоді після кількох днів, наповнених неприємними розмовами, документацією і білими лікарняними стінами, Ілона отямилася вже в лікарні, санітарка напувала її і заплакану матір Свята заспокійливими. Його матері – п'ятдесятишестирічній Валентині – довелося їхати з іншого міста, аби провідати сина. Вони з Ілоною майже не відходили від нього періодично міняючи одна одну на «посту» і паралельно намагалися налагодити зв'язок з братом Свята, який, щойно дізнався про його поранення, почав розривати їхні телефони активними дзвінками. А от Свят уже буквально оселився в реанімаційному відділенні. З того часу життя Ілони перетворилося в суцільне пекло. Спочатку вона просто постійно ридала. Кілька днів майже безперервні сльози. А потім до неї прийшла апатія і цілий тиждень дівчина харчувалася, як Дюймовочка, при цьому не забуваючи провідувати Валентину. Треба сказати акторська майстерність, завдяки якій Ілона активно вдавала, що тримається, була у дівчини на висоті.

Ходити у лікарню стало для неї не надто приємною звичкою, але вона не могла спокійно жити без навіть найменшої можливості побачити його і впевнитися, що він принаймні ще живий. Ілона ніколи не вірила в чудеса, але вірила, у Свята і в те, що він до неї повернеться. Обов'язково повернеться.

Губи Ілони ніжно торкаються холодних пальців Свята і дівчина притискає його долоню до свого лоба, заплющивши очі. На вулиці люди співають святкових пісень, звучать привітання, але Ілоні було байдуже на всі ці святкування. Новий рік не Новий рік без коханих їй очей. «Я б усе на світі віддала за те, щоб побачити його очі знову. Навіть власну душу...» – подумала Ілона, таємно отримуючи задоволення від дотику до його руки.

– Я вже усе знаю... – холодний голос луною пройшов сходовим майданчиком, відбиваючись від потрісканих стін, і дівчина пропустила в свою квартиру захеканого молодого хлопця у розхристаній військовій формі і масивним рюкзаком на плечах.

Ілона стояла на порозі і незряче дивилася у підлогу. Від сліз під її очима з'явилися ті самі мішки, очі стали холодними і темними, а шкіра – блідою, мов пусте чисте полотно. Сашко не знайшов слів. Ця дівчина, що в цей момент стояла перед ним, зовсім не нагадувала ту саму Ілону, яку він знав. Раніше її сміх було чути щохвилини. Це була дівчина з веселою вдачею. Ілона завжди була тою, хто створював хороший настрій всім навколо. Сашко пригадав як колись навіть заздрив брату – Свят з Ілоною були просто ідеальною в усіх сенсах парою. Ілона була справжнім світлом у житті Свята. Та новина про те, що сталося з її нареченим зробила її старшою на років десять. Юнакові навіть здалося, що на її обличчі з'явилися зморшки. Більше вона не викликала посмішки, лише почуття глибокого співчуття.

З хвилину вони мовчали, не маючи змоги знайти потрібні слова, а потім Ілона повільно опустилася на підлогу, сіла посеред коридору і обняла коліна руками. Її душа і досі хотіла плакати, але очі вже втомилися. Сліз більше не було, занадто багато вона їх пролила. Вона майже виплакала їх ще в той день, тоді, коли їй зателефонував Андрій із цією, м'яко кажучи, неприємною звісткою.

– Ти... Ти мало не втратив брата... – насилу сказала дівчина хриплим голосом. – Скажи... Що я можу для тебе зробити? Я знаю... Знаю, як тобі погано. Я щодня молилася, аби ви обидва повернулися живі. Я рада... Я справді рада, що... Що хоча б з тобою все добре...

Сашко гірко похитав головою.

– Краще б на його місці був я! – з болем у серці вигукнув Сашко. – Чому він, а не я?! Чому все мало статися саме так?!

Ілона різко піднялася на ноги. Її брови насупилися.

– Не кажи так! – строго озвалася дівчина. – Не смій і думати про таке! Чуєш? Свят би нізащо не схвалив ці твої слова. Тож не мели дурниць!

– Але як? Як я можу спокійно жити і радіти життю, коли... Коли я навіть не знаю чи зможу ще раз з ним поговорити? – у відчаї запитав він. – Як скажи мені?

Обидва знову замовкли. Ні Ілона, ні Сашко не знали відповіді на це запитання. З очей Сашка потекли сльози і він відвернувся, аби не показувати їх Ілоні.

– Ти знаєш... – тихо протягнув Сашко. – Це так безглуздо... Ця війна... Я пам'ятаю, у школі ми так багато говорили про війну і я в принципі уявляв, що це. Думав, що знав... Проте я ніколи не думав, що мені доведеться жити у часи війни, що ми з братом візьмемо у руки зброю, що хтось із нас постраждає від рук наших клятих сусідів. Це справді таке божевілля... Ось. Ось він – зворотній бік людської ненависті. Мені б так хотілося, щоб ми цього всього не знали...