Олена Гриб - Справа орхідеї, Олена Гриб

5

 

Саєн підійшов до розбитого вікна. Здалося, всередині хтось був, але цей злий жарт зіграли протяг і обривки фіранки над зламаним прилавком, навколо якого валялися глиняні черепки, уламки скла та розсипана земля.

– Що тут сталося? – запитав глухо.

– До чи після? Після – поживилися всі, кому не ліньки. А до… – Поліцейський ногою збив хисткий замок, відкинув обривки заборонної стрічки. – Морл цілеспрямовано підійшов до орхідеї, що стояла на прилавку. Нею якраз милувалася стара в’язальниця з сусідньої вулиці, але це не завадило йому вирвати квітку з горщика.

– Це ж грабіж, а не крадіжка, – обурився Саєн.

– Власника не було в приміщенні, тому крадіжка, – наїжачився поліцейський. – Наші закони – найсправедливіші у світі. Але стара зчинила крик і привернула увагу Милії. Це невістка, дружина Люна. Вона кинулася слідом за Морлом, голосно просила його зупинитися, обіцяла будь-яку іншу квітку. А далі… Ти уяви! – Він обвів рукою порожню вулицю. – Вихідний день, та ще й відкриття виставки. Транспорт, люди, собаки…

– Вона потрапила під колеса? – із завмиранням серця припустив Саєн.

– Спіткнулася. Невдало впала. Кровотеча. Викидень. Смерть. Одним словом, нещасний випадок.

– А Пієр? – не зрозумів Саєн.

– Що Пієр? Він утік із орхідеєю. Яка йому справа до того, що за ним помирали молода жінка та її чоловік?

– Чоловік?

– Біг до дружини, провалився у погано закритий каналізаційний люк, помер одразу.

Саєн подивився туди, куди вказував поліцейський. Люк був на місці, ніяких щілин навколо нього не спостерігалося, але все ж таки його огороджували кілька криво вбитих палиць і вицвіла червона стрічка, натягнута між ними. Серед пилюки, на смітті та гравії, виднілися сухі квіти. Чи хтось навмисне залишив, чи діти гралися, чи вітром принесло… Їх добряче присипало піском, збоку притисло шматком підсохлого кінського кізяка, але Саєну здавалося, він дивиться на щось із потойбічного світу, на єдиний штрих, що не дозволяє цій вулиці жити як раніше.

– А… А інші? – Саєн заглянув у розбите вікно і ледь не розрізав долоню гострим склом. – Та сама дата… Пієр має стосунок до їхньої… емм…

– Мати Румела – серцевий напад через новини. Їх принесло дівчисько з кондитерської. – Поліцейський видав смішок, схожий на стогін. – Малу про те ніхто не просив, але… Та що вам розповідати, шокувати людей – ваша робота. Коли бабця впала, дівчинка злякалася і втекла. На допомогу вона не покликала, тому старий пан Крейл викотився в інвалідному візку з дому, хоча йому було не під силу пересуватися самостійно.

– Дорожня пригода?

– Стічна канава. Перекинувся, не зміг вибратися, захлинувся. Його нібито знайшли і навіть відкачали, але довго він не прожив. Тоді було сонячно, знаєте? – Поліцейський потяг Саєна за одяг до прилавка, але не зупинився, а пройшов далі – у непримітні двері зі скрипучими петлями та слідами підпалин, що ховались у кутку. – Ясне чисте небо… Кажуть, у такі дні боги дивляться на світ і усміхаються. – Заляпана фарбою дверна ручка повернулася, відкривши вхід у маленьке приміщення з уламками дерев’яних меблів та кількома потоптаними аркушами паперу на підлозі. – Контора. Все, що було чогось варте, вивезли і опечатали, а сміття залишилося. Ось там. Там!

Саєн хотів вирвати свій комір зі спітнілої лапи, що вчепилася в тканину, натягла її на плечах і перетисла горло. Сил забракло. Він смикався, але супутник цього не помічав: тягав його за собою як ляльку. Складалося враження, що часом поліцейський забував про існування Саєна і розмовляв сам із собою.

– Шафа. Була. – Він підчепив ногою чорну лаковану дошку – єдину таку в приміщенні. Можливо, вона залишилася тут, бо тріщини позбавили її цінності. – У ній Шаса Дарлон зберігала рушницю покійного чоловіка. Це дочка Крейла! Чуєш, писако? Шаса взяла рушницю і пішла… Куди? Куди вона пішла?

Саєн аж присів. Точніше, повис на напівзігнутих ногах. Йому хотілося в туалет, і випити чогось міцного, і втекти на край світу…

Він інстинктивно прикрив голову і заскиглив.

– До Морла, – відповів поліцейський сам собі. – Вона попрямувала у прибережний район, до річки та заводів, де Морл жив зі своїми друзями – такими ж відщепенцями, як він.

– Аварія? – прохрипів Саєн.

Від нього вимагались якісь фрази, а нічого іншого на думку не спадало.

– Тіло виловили з річки за кілька годин. Назвали це нещасним випадком суто зі співчуття до Румела Крейла, хоча деякі вважали Шасу самогубцею. Мовляв, ішла мститись, але не змогла відібрати життя по суті невинної людини і кинулася з мосту. Ну, надивився?!

Стіни, забруднені чимось жирним. Брудні сліди на підлозі. Зламана вішалка й погнуте відро. Черепки, земля, клаптики паперу. Дохлі метелики та павутиння. Пролом у дошці біля порога. Шматок дроту та лушпиння від гарбузового насіння. Саєн запам’ятав кожну деталь, хоча хотів би забути цю історію навіки.

– Іди!

Спека. Пилок. Запах землі, сморід палива та поту. Вічно голодний мотор і дурні мухи. Жовта газета. Пляшка під ногами.

Цього разу подорож була довгою.

«Невже це реально? Може, я, як Круш, отримав сонячний удар і марю, не в змозі змиритися з короткочасною славою та неможливістю скуштувати її плоди?» – міркував Саєн, хапаючи ротом повітря.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍