Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

в них було вдосталь досвіду спілкування з такими простачками, як вона. По той бік цих дверей була або смерть, або знання. А також стос грошей, який Браян зберігав у підлоговому сейфі. Сума невелика, зо дві тисячі, проте достатня, щоб пожити, якщо Кесслер уже вдався до блокування її кредитних карток. З одного боку, вона сумнівалася, що він має таку владу, та з другого, що вона знає про правила роботи поліції з підозрюваною в убивстві особою? А вона вже могла стати нею, підозрюваною в убивстві. І до середини ранку її можуть запідозрити у двох убивствах.

Рейчел поглянула на замок. На ключ у себе в руці. Вдихнула й видихнула. Коли вона підняла руку, та затремтіла, тож вона опустила її. Вдихнула й видихнула ще кілька разів.

Браян живий. Браян поставив її в це становище. Вона якось, так чи інакше, знайде його та змусить за це заплатити.

Або ж загине в наступні тридцять секунд.

Рейчел вставила ключ у замок, але не повернула його. Вона уявила, як кулі градом пролітають крізь двері та врізаються їй у голову, шию і груди. Заплющила очі й спробувала змусити себе повернути ключ, повернути, але після того вона зможе піти лише вперед. До квартири. А вона не була готова. Не була.

Якщо вони перебувають по той бік і стоять досить близько до дверей, щоб почути, як вона вставила ключ, то можуть просто застрелити її крізь двері. Та те, що вони цього не зробили, ще не означає, що їх там немає. Вони можуть терпляче стежити по той бік дверей, перезираючись і, може, навіть усміхаючись, прикручуючи до пістолетів глушники, ретельно прицілюючись на двері й чекаючи тієї миті, коли вона їх відчинить.

Вона їх перечекає. Якщо вони там, то почули, як ключ увійшов у замок. Якщо вона не ввійде, вони рано чи пізно відчинять двері.

«От тільки, Рейчел, дебілко ти тупа, вони зараз можуть стежити за тобою крізь вічко». Вона стала праворуч від дверей, витягнула з сумочки пістолет і вкотре зняла його із запобіжника. Зачекала.

Вичекала п’ять хвилин. Вони відчувались як п’ятдесят. Ізнову поглянула на годинник. Ні. П’ять.

У якомусь часовому континуумі ми всі вмираємо, щойно народившись. За цією логікою вона десь уже давно мертва, а просто зараз дивиться крізь брами часу та всміхається, глипаючи на всі ті клопоти, яких завдає собі Тілесна Рейчел.

«Я вже мертва», — запевнила вона себе. Повернула ключ у замку й розчахнула двері, наставивши просто у квартиру пістолет, із якого не буде жодної користі, якщо праворуч чи ліворуч від неї стоїть Ларс чи Нед.

Їх там не було. Калеб досі сидів за столом; його плоть була біла як мило, а кров посередині обличчя запеклась і почорніла. Вона зачинила за собою двері й пішла праворуч, просуваючись уздовж стіни, доки не опинилася під відчиненими дверима санвузла. Там, схоже, не було нікого. Вона зазирнула в щілину між відчиненими дверима й одвірком і побачила, що по той бік ніхто не ховається.

Рейчел рушила до спальні. Її двері були зачинені. Вона поклала долоню на ручку, та її плоть стала такою слизькою від поту, що долоня зісковзнула. Рейчел витерла її об штани й протерла дверну ручку рукавом. Узялася за неї лівою рукою, а в праву взяла пістолет. Різко відчинила двері всередину, при цьому уявляючи, як Ларс сидить на її ліжку, чекаючи на неї. Тихе «лясь» — і вона впаде на спину, стікаючи кров’ю.

Його там не було. Кімната, схоже, була безлюдна. Та це підтверджувало її відчуття на вході до квартири: вони розуміються на цьому краще за неї. Якщо вони тут, із нею, вона вже мертва. Рейчел із несподіваним фаталізмом увійшла до головного санвузла, а тоді перевірила Браянів і свій гардероб. Вона відчувала таку близькість до смерті, якої не відчувала від самого Леоґана. Відчувала, як смерть надходить крізь мостини та проникає в її тіло, сполучається з кров’ю й тягне додолу, крізь підлогу, у підвал потойбічного світу.

Ось що на неї чекає, завжди чекало — потойбічний світ. Байдуже, угорі він чи внизу, білий чи чорний, холодний чи теплий: він — не цей світ із його зручностями, розвагами та зрозумілими лихами. Можливо, він — це взагалі ніщо. Можливо, він — це просто відсутність. Відсутність власного «я», відсутність чуттів, відсутність душі чи пам’яті.

Тепер Рейчел усвідомила, що на Гаїті, ще до табору, ще в самому Порт-о-Пренсі, де трупи тліли на вулицях і валялися стосами на лікарняній автостоянці, валялися, наче старі машини на смітниках, потроху розпухаючи й надимаючись на спеці, ще тоді істина їхніх смертей стала істиною і для неї самої: ми не особливі. Нас освітлює зсередини полум’я однієї-єдиної свічки, а коли це полум’я задмухують і в наших очах начисто згасає світло, виходить так, ніби нас і не існувало ніколи. Ми не володіємо своїм життям, а беремо його напрокат.

Вона обшукала решту квартири, та вже було очевидно, що їх там нема. Її найперший здогад виявився правильним: якби вони чекали на можливість її вбити, то зробили б це, щойно вона пройшла у двері. Рейчел повернулася до спальні й поклала в наплічник трекінгові черевики, кілька пар теплих шкарпеток і важке вовняне пальто. Понесла із собою на кухню спортивну сумку й додала один ніж для розрізання м’яса, один ніж для овочів і фруктів, ліхтарик із батарейками, пів дюжини енергетичних батончиків, кілька пляшок води та фрукти з миски на стільниці. Залишила сумку й наплічник біля дверей і повернулася до спальні. Перевдягнулась у штани-карго, термофутболку з довгими рукавами та чорне худі. Зібрала волосся у хвіст і прикрила його бейсболкою «Ньюбері Комікс». Відкрила підлоговий сейф у Браяновому гардеробі, дістала звідти гроші, віднесла їх разом із пістолетом до санвузла, поклала на стільницю та вдивилась у дзеркало. Жінка, що визирнула на неї звідти, була виснажена й сердита. Ще вона була налякана, проте не паралізована від страху. Рейчел сказала собі співчутливо-владним тоном старшої сестри, що звертається до молодшої:

— Ти в цьому не винна.

«У чому — “цьому”?»

«У цьому» — це у Відді, Естер, колишній черниці, Веронік, і всіх загиблих у Порт-о-Пренсі. «У цьому» — це в материній токсичності, батьковій відсутності та відході Джеремі Джеймса. «У цьому» — це в незадоволенні Себастьяна практично всім, що вона робила. «У цьому» — це в тому, що вона все свідоме життя почувалася непростимо недосконалою і гідною зради.

І голос у її