Хелена Хайд - Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд

Розділ 23.2

— Як же, вже дуже давно, — посміхнувся чоловік, роблячи ковток з кухля пива, що стояв поруч із ним.

— У такому разі перепрошую, але я вас взагалі не пам'ятаю, — гикнула я, все ще безуспішно намагаючись роздивитись його обличчя.

— Інакше й бути не могло, — якось загадково промовив він.

— Тобто?

— Неважливо, Рито, — продовжував незнайомець (або знайомець?), поклавши руку мені на плече... і на мить я здригнулася, відчувши страшний холод. Наче мене торкалося щось неприродне. Те, що не має справжнього тіла, і чого на цьому світі насправді немає. — Зараз мені цікаво почути твою відповідь.

— Яка ще відповідь? — не зрозуміла я.

— Чи ти згодна тепер?

— На що згодна? Якщо переспати, то йдіть у сраку, шановний! — обурено буркнула я, спробувавши скинути зі свого плеча його руку... тільки ось не вийшло.

— Секс із тобою мене не цікавить, розслабся, — посміхнувся чоловік, і від інтонацій його голосу у мене по спині пробігли мурашки. — Я хочу отримати від тебе ту саму відповідь, яку вже давно чекаю. Адже тебе тепер тут ніщо не тримає, правда?

— Якось підозріло ти кажеш, — промимрила я, допивши вміст свого келиха. І запізно зрозуміла, що цього робити було не варто. Зараз би навпаки — протверезіти за помахом чарівної палички.

— Але ж тепер тобі хотілося б почати нове життя, хіба ні? — підступно прошепотів незнайомець, схилившись над моїм вухом. І на мить, коли він почав віддалятися, мені здалося, що зараз я побачу його обличчя, надійно приховане тінню каптура...

 

Прокинувшись, я не відразу зрозуміла, що мене розбудило. І лише через кілька секунд усвідомила, що справа була в парі маленьких ніжок, які наполегливо та інтенсивно штовхали мене в бік, тоді як неподалік від вуха розносилося невдоволене пихкання.

Позіхнувши, я подивилася на Клавіка, що лежав поряд і активно бурчав. Про причину довго гадати не довелося — характерний запах, що долинав від підгузка, ясно давав зрозуміти, що синочок зробив свою брудну справу. Ще й настільки якісно, що підгузок точно прожив своє життя недаремно.

Точно, тепер пригадую — утомившись, я вирішила погодувати Клавіка, лежачи на ліжку, і, схоже, відрубилася, поки малюк, присмоктавшись, їв. Та й сам, зважаючи на все, тоді заснув обійнявшись з мамою. А тепер, прокинувшись і наробивши в підгузок, дійшов висновку, що лежати в ньому йому якось не дуже.

Зітхнувши, я взяла синочка на руки і понесла до сповивального столика, де вже відточеними до автоматизму рухами взялася за роботу.

І все ж таки цікаво, що це зараз було? Просто сон? Чи мені вдалося трохи згадати той вечір, коли я покинула рідний світ? Навіть цікаво… раніше у мене не було сумнівів у тому, що нечіткість спогадів про нього — результат банальної дії алкоголю на мозок, що не надто звик до нього. Але тепер усе виразніше закрадалася одна маленька підозра: а чи не міг той дивний блакитноокий тип бути якось причетний до цього провалу в пам'яті?

Тяжко зітхнувши, я натягла на Клавіка повзунки, поклала малюка в ліжечко, де він одразу перекинувся... і нарешті зрозуміла, що бентежило мене останні кілька хвилин: з кухні долинали якісь дивні звуки. Немов дзвінкі стуки, що час від часу вкраплюються в шум води, що ллється з крану.

От трясця! Це я що ж, виходить, так замоталася, що йдучи годувати дитину, забула закрутити кран на кухні? Чорт-чорт-чорт! Боюся навіть уявити, скільки за цей час на лічильнику кубометрів набігло! Ніколи тепер не розплатимося.

Залишивши Клавіка в ліжечку, я помчала на кухню. Але ледве переступивши її поріг, завмерла, витріщивши очі на невеликий клаптик простору поряд з раковиною.

Загалом так, вода справді виявилася відкритою. Тільки ось винна в цьому була не я, а Алевтина Георгіївна, що стояла посеред моєї кухні! І навіть не знаю, що мене збентежило більше: сокира, що стирчала з її голови, чи те, що гоблінка мила мій посуд?

Свята срака... Цікаво, що ж за Раскольніков, чи ще який толстоєвський, їй зустрівся?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно