Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Біля входу стояла поліцейська стрічка, але жодного патруля не було видно. Єва подумала, що могла б навіть увійти всередину, якби захотіла. Але яка в цьому була б мета? Що вона знайшла б там, крім примар минулого?

Повертаючись на автовокзал, щоб їхати назад до матері, Єва раптом зупинилася. Вона стояла перед маленькою церквою, яку раніше навіть не помічала, хоча, напевно, проходила повз неї десятки разів.

Щось підштовхнуло її увійти. Можливо, спогад про провальну спробу сповіді. Можливо, просто необхідність знайти тихе місце, де можна посидіти і подумати.

Церква була відчинена, незважаючи на пізній час. Всередині було порожньо, тільки кілька свічок горіли перед іконами, кидаючи тремтливе світло на стіни.

Єва сіла на лаву в дальньому кутку, відчуваючи дивний спокій. Тут не було темних фігур, що переслідували її. Не було порцелянової ляльки. Не було шепоту і стогонів. Тільки тиша і м'яке світло свічок.

Вона не молилася — не знала, як. І не вірила, що молитва може допомогти їй тепер. Але просто сидіти там, в тиші і спокої, було... втішно.

— Вибачте, — голос пролунав поруч, і Єва здригнулася.

Біля неї стояв молодий священик — не старий, як у тій церкві в її рідному місті, а молодий чоловік, може, лише трохи старший за неї.

— Ми скоро закриваємося, — сказав він з вибачливою посмішкою. — Але якщо вам потрібно більше часу...

— Ні, все гаразд, — швидко відповіла Єва, підводячись. — Я вже йду.

Вона зупинилася, дивлячись на нього. Щось у його очах — щось добре, щире, справжнє — змусило її запитати:

— Отче, ви вірите, що є прощення для найтяжчих гріхів? Навіть для... вбивства?

Священик подивився на неї довгим поглядом, не з осудом, а з розумінням.

— Я вірю, — відповів він повільно, — що Боже милосердя безмежне. І що щире каяття може змити навіть найтемніші гріхи.

— А якщо душа вже продана? — тихо запитала Єва. — Якщо угода вже укладена?

Священик завагався, ніби не зовсім розуміючи, про що вона говорить.

— Я не знаю, — чесно відповів він. — Я не богослов, а просто священик маленької парафії. Але я вірю, що любов сильніша за будь-які угоди. І що каяття — справжнє, глибоке каяття — має силу, яку ми не можемо навіть уявити.

Єва дивилася на нього, відчуваючи, як щось всередині неї відгукується на його слова. Не надія, ні. Надії вже не було. Але... щось інше. Щось подібне до миру.

— Дякую, — сказала вона просто. — За вашу чесність.

Вона вийшла з церкви, відчуваючи, як нічне повітря холодить її обличчя. П'ять днів. Усього п'ять днів.

Єва повернулася до матері наступного дня. Останні чотири дні вони провели разом — говорили, згадували, іноді навіть сміялися. Єва розповідала про своє дитинство, про мрії, які колись мала, про те, як уявляла своє майбутнє. Мати слухала, іноді плачучи, іноді посміхаючись крізь сльози.

Вони не говорили про те, що наближалося. Не говорили про Олексія, про угоду, про душу. Але обидві знали. Обидві відчували, як час невблаганно спливає.

На останній день, коли залишалося менше двадцяти чотирьох годин, Єва відчула, як щось змінюється. Темні фігури, що переслідували її, стали чіткішими, ближчими. Порцелянова лялька не зникала тепер, постійно сиділа в кутку кімнати, спостерігаючи за нею. А повітря... повітря здавалося важчим, гарячішим, ніби насиченим запахом сірки.

— Він готується, — прошепотіла Єва матері, коли вони сиділи за вечерею. — Олексій. Він готується прийти за мною.

Мати взяла її за руку, міцно стиснувши.

— Я не відпущу тебе, — сказала вона з відчайдушною рішучістю. — Я не дозволю йому забрати мою дитину.

Єва посміхнулася їй сумною посмішкою.

— Ти не зможеш зупинити його, мамо. Ніхто не зможе.

Вона подивилася на годинник. Ще кілька годин. Ще трохи часу, щоб бути людиною. Щоб відчувати. Щоб пам'ятати.

— Я хочу, щоб ти знала, — сказала Єва, дивлячись матері в очі. — Що б не сталося завтра, хоч яка доля чекає на мене... я любила тебе. Завжди любила.

Мати заплакала, притягнувши її до себе, обіймаючи так міцно, ніби могла захистити від усього світу, від усіх демонів, від самої долі.

— І я люблю тебе, моя маленька, — прошепотіла вона крізь сльози. — Я завжди любила тебе і завжди любитиму.

Вони залишалися в обіймах довго, ніби намагаючись вхопити ці останні моменти, зберегти їх назавжди.

Потім Єва пішла до своєї кімнати, лягла на ліжко, втупившись у стелю. Вона не могла спати. Не хотіла спати. Хотіла відчувати кожну секунду, кожен подих, кожен удар серця, що залишилися їй.

Опівночі двері її кімнати відчинилися, хоча не було чути ані звуку кроків, ані скрипу петель. На порозі стояв Олексій — але не в своєму звичному елегантному костюмі, а в чомусь темному, древньому, що нагадувало чернечу рясу, але з символами, яких Єва ніколи раніше не бачила.

— Час майже прийшов, — сказав він, і його голос був глибшим, менш людським, ніж зазвичай. — Завтра, коли сонце зайде, я прийду за тобою. І тоді... тоді твоя душа стане моєю.