Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

— Що це? — прошипів він. — Що ти робиш?

— Я... я каюся, — прошепотіла Єва, відчуваючи, як іскра росте, перетворюючись на полум'я. — По-справжньому каюся. За все, що зробила. За кожне життя, яке забрала. За кожен біль, який спричинила.

Олексій закричав, затуляючи очі від світла, що раптом почало виходити з Єви. Не фізичного світла, але чогось більш фундаментального, більш сутнісного.

— Ні! — ревів він. — Твоя душа моя! За правом угоди! За правом крові!

— Але не за правом любові, — відповіла Єва, і її голос раптом став сильнішим, впевненішим. — Не за правом каяття. Не за правом прощення.

Світло навколо неї ставало яскравішим, болісним для Олексія і темних фігур, що кружляли навколо. Вони відступали, шиплячи і виючи від болю і гніву.

— Це неможливо, — прошипів Олексій, його форма миготіла, ніби він не міг утримати її. — Твоя душа має бути моєю. Так було домовлено. Так було написано.

— Я не заперечую угоду, — сказала Єва, відчуваючи дивну силу, що наповнювала її. — Я погоджуюся заплатити. Але не так, як ти очікував.

І тоді з її рук потекла кров — не звичайна, людська кров, а щось інше, щось, що світилося і палало, як рідкий вогонь. Вона стікала на підлогу, утворюючи дивні символи, яких Єва ніколи раніше не бачила.

— Ні! — закричав Олексій, відступаючи. — Ти не можеш! Це не було частиною угоди!

Але було вже запізно. Щось відбувалося — щось древнє, потужне, невідворотне. Світло навколо Єви ставало нестерпним, і Олексій з криком розчинився в повітрі, зникаючи у вихорі темряви.

Коли все закінчилося, Єва впала на підлогу, виснажена, але дивним чином... вільна. Вона відчувала, що щось змінилося. Щось фундаментальне, глибоке, невідворотне.

Мати кинулася до неї, підхопивши її на руки.

— Єво! Єво, дитино моя! Що сталося? Ти в порядку?

Єва повільно розплющила очі, дивлячись на матір з дивною посмішкою.

— Я... не знаю, — чесно відповіла вона. — Я не знаю, що сталося. Але я відчуваю... щось інше.

Вона подивилася на свої руки — на них не було крові, ні звичайної, ні тієї, дивної, що світилася. Але вона відчувала їх інакше. Відчувала все інакше.

— Він пішов, — сказала Єва. — Олексій. Він пішов. Але я не знаю, чи назавжди.

Вона повільно підвелася, відчуваючи дивну слабкість, але й дивну силу.

— Я заплатила, — продовжила вона. — Але не так, як він очікував. Я віддала йому частину своєї душі. Частину, яка була темною, жорстокою, зіпсованою. Частину, яка вбивала і насолоджувалася цим.

Єва подивилася у вікно, де перші зорі запалювалися на нічному небі.

— Але інша частина... інша частина залишилася зі мною. Та, що кається. Та, що любить. Та, що пам'ятає.

Вона повернулася до матері, взявши її за руки.

— Я не знаю, чи це кінець, мамо. Чи повернеться він. Чи зможу я колись спокутувати свої гріхи. Але я знаю одне: я буду намагатися. Кожен день. Кожну мить.

Вони обнялися, і в цьому обіймі було щось більше, ніж просто людське тепло. Щось подібне до надії.

Але глибоко всередині, в темному куточку своєї свідомості, Єва знала: це не кінець. Олексій повернеться. Рано чи пізно, у тій чи іншій формі. І угода ще не виконана повністю.

Бо гріхи не зникають просто так. І за кожну дію доведеться платити. Рано чи пізно. Так чи інакше.

І десь далеко, в глибинах пекла, порцелянова лялька з кривавими плямами на білій сукні чекала свого часу. Чекала, коли знову зможе повернутися. Чекала, щоб завершити те, що було почато.

Бо деякі історії ніколи не закінчуються. Деякі борги ніколи не сплачуються повністю. І деякі душі ніколи не бувають по-справжньому вільними.

Кінець