Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Єва мовчки дивилася на нього. Вона не відчувала страху. Не відчувала паніки. Лише дивне спокійне прийняття. Вона знала, що це станеться. Знала з самого початку. І тепер просто чекала кінця.

— Я буду готова, — сказала вона тихо. — Але скажи мені одну річ, Олексію. Тільки одну річ.

— Що саме? — він підняв брову.

— Чому я? — просто запитала Єва. — Серед мільйонів інших. Чому ти вибрав саме мене?

Олексій довго дивився на неї, потім повільно посміхнувся.

— Тому що ти могла стати будь-ким, — відповів він. — Тому що в тобі був потенціал до великого добра... і до великого зла. Тому що твоя душа була як чистий аркуш, на якому можна написати найпрекраснішу поему... або найжахливішу історію.

Він підійшов ближче, і його очі зараз виглядали майже людськими — майже сумними.

— І тому, що ти нагадала мені... когось. Когось, кого я колись знав. Дуже, дуже давно.

З цими словами він зник, залишивши Єву саму з її думками і спогадами.

Наступний день минав як у тумані. Єва провела його з матір'ю — вони готували разом їжу, дивилися старі фільми, говорили про прості, звичайні речі. Наче це був звичайний день. Наче ввечері не повинно було статися те, що змінить все назавжди.

Коли сонце почало хилитися до заходу, Єва відчула, як повітря згущується, стає важчим, гарячішим. Темні фігури, що переслідували її останні дні, тепер були всюди — рухалися по стінах, шепотіли з кутків, спостерігали з тіней. Їх було так багато, що вони майже заповнювали весь простір.

— Він іде, — прошепотіла Єва матері, яка сиділа поруч, тримаючи її за руку. — Олексій. Він іде за мною.

Мати міцніше стиснула її руку, але нічого не сказала. Вона не бачила фігур, не чула шепоту. Але вона відчувала — щось наближалося. Щось невідворотне і жахливе.

Коли сонце торкнулося горизонту, заливаючи кімнату червоним світлом, двері раптом розчинилися. На порозі стояв Олексій — не в людській подобі, яку він носив зазвичай, а у своїй справжній формі. Високий, з темною шкірою, що здавалася покритою дрібною лускою. З очима, що горіли внутрішнім вогнем. З крилами за спиною — не ангельськими, білими і пухнастими, а чорними, шкірястими, як у кажана.

— Час прийшов, Єво Мельник, — сказав він, і його голос звучав як хор тисячі голосів. — Час платити за нашу угоду.

Мати Єви закричала, притягнувши доньку до себе, ніби намагаючись захистити.

— Ні! — кричала вона. — Ти не забереш її! Не забереш мою дитину!

Олексій подивився на неї, і в його погляді була суміш жалю і холодної рішучості.

— Вона не ваша дитина, — сказав він м'яко. — Не більше. Її душа належить мені. За правом угоди, запечатаної кров'ю.

Він простягнув руку — не людську, а з довгими, гострими пальцями, схожими на кігті.

— Ходи до мене, Єво, — сказав він. — Добровільно. Це частина ритуалу. Ти повинна прийти до мене за власним бажанням.

Єва подивилася на матір, яка все ще тримала її, ридаючи і благаючи не йти. Потім на Олексія, який чекав, простягнувши руку. І нарешті — на порцелянову ляльку, що сиділа тепер на столі, посміхаючись своєю моторошною усмішкою.

Вона знала, що у неї немає вибору. Угода є угода. І вона повинна платити.

Єва ніжно відсторонила матір, поцілувала її в щоку.

— Я люблю тебе, — прошепотіла вона. — Пам'ятай про це. Що б не сталося, де б я не була, я завжди любитиму тебе.

Потім вона встала і підійшла до Олексія. Кожен крок був як вічність. Кожен крок був як падіння в безодню.

Коли вона стала перед ним, він посміхнувся — не своєю звичною напівпосмішкою, а чимось більш древнім, більш жахливим.

— Твоя душа. Моя, — сказав він, торкаючись своїми гострими пальцями її щоки. — За правом угоди. За правом крові. За правом вибору.

І тоді почався ритуал. Простір навколо них змінився, перетворився на щось інше — темне, гаряче, наповнене криками і стогонами. Єва відчула, як щось виривається з неї — не фізичне, але сутнісне. Її душа, її справжня сутність, відокремлювалася від тіла.

Біль був нестерпним. Не фізичний, але тим не менш реальний. Ніби кожна клітина її тіла горіла, кожен нерв кричав, кожна думка розривалася на шматки.

Вона чула крики матері, але вони здавалися далекими, приглушеними, ніби долинали з іншого світу. Все, що вона бачила, відчувала, розуміла, було зосереджено на Олексії і на тому, що він робив з нею.

Ритуал тривав, здавалося, вічність. Олексій говорив слова древньою мовою, якої Єва не розуміла, але яка відлунювала в її єстві, ніби вона завжди знала її. Темні фігури навколо них кружляли в якомусь моторошному танці, шепочучи і виючи.

І тоді, коли вже здавалося, що біль знищить її повністю, щось сталося. Щось неочікуване. Щось, чого не очікував навіть Олексій.

Глибоко всередині Єви, в самому центрі її сутності, спалахнула іскра. Іскра чогось, що не могло бути знищеним, не могло бути забраним. Іскра чистого, справжнього каяття.

Вона чула, як Олексій шипить від болю, відступаючи на крок. Бачила, як його очі розширюються від подиву і... страху?