Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Частина 28

Останні дні перед кінцем зливалися для Єви в один безкінечний кошмар. Вона майже не спала, боячись закрити очі і побачити ті жахливі видіння, що переслідували її. Майже не їла, відчуваючи, як кожен шматок перетворюється на попіл у роті. Майже не говорила, навіть з матір'ю, яка відчайдушно намагалася достукатися до неї.

Темні фігури тепер були завжди з нею — рухалися по стінах, шепотіли з кутків, спостерігали з тіней. Іноді до них приєднувалася порцелянова лялька — сиділа на її ліжку, дивилася своїми скляними очима, посміхалася своїми гострими зубами.

Єва знала, що збожеволіє, якщо залишиться в цьому домі, в цьому місті, зі своїми жахами і привидами. Тому на четвертий день вона сказала матері, що їде.

— Куди? — запитала мати з тривогою в голосі. — Єво, тебе шукає поліція. Якщо тебе спіймають...

— Мені все одно, — відповіла Єва. — Мені потрібно... попрощатися. З деякими місцями. З деякими людьми.

Мати дивилася на неї з болем і розумінням.

— Ти повернешся? — запитала вона тихо.

Єва завагалася. Чи повернеться вона? Чи зможе знову подивитися в очі матері, знаючи, що через п'ять днів її душа буде забрана дияволом? Чи не краще зникнути, залишивши хоч якусь надію, що вона десь там, жива?

— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Але якщо зможу — повернуся.

Вони обнялися, і Єва відчула, як щось всередині неї рветься від болю і любові. Вона не заслуговувала на таку матір. Не заслуговувала на таку любов.

Вона поїхала рейсовим автобусом, намагаючись не привертати увагу. Поліція, напевно, все ще шукала її, хоча здавалося, що пошуки не були такими активними, як можна було б очікувати. Можливо, знову "трюк" Олексія, щоб гра тривала до кінця.

Єва їхала до міста, де все почалося. Де вона вперше зустріла Олексія. До мосту, з якого хотіла стрибнути рік тому.

Дорога зайняла майже весь день. Коли вона нарешті прибула, вже вечоріло. Місто зустріло її байдужим шумом, сотнями людей, що поспішали у своїх справах, не помічаючи нічого навколо.

Єва йшла знайомими вулицями, відчуваючи дивну відстороненість. Ось університет, де вона навчалася. Ось кав'ярня, де вона сиділа з друзями. Ось парк, де вона гуляла з Максимом, коли вірила, що він кохає її.

Все здавалося одночасно знайомим і чужим. Ніби вона дивилася на світ крізь скло, відокремлена від нього непроникною перегородкою.

Нарешті Єва дійшла до мосту. Він стояв так само, як і рік тому — високий, величний, над чорною водою річки. Місце, де вона хотіла закінчити своє життя. І де натомість почався її шлях до падіння.

Вона підійшла до перил, тих самих, через які мала перелізти рік тому. Спершися на холодний метал, вона дивилася вниз, на темну воду, що текла під мостом. Невже лише рік минув? Здавалося, ціла вічність.

— Ностальгія? — голос Олексія пролунав за її спиною.

Єва не обернулася. Вона знала, що побачить — його елегантну постать, його напівпосмішку, його нелюдські очі.

— Роздуми, — відповіла вона тихо. — Про вибори. Про наслідки.

— Шкодуєш? — запитав він, підходячи ближче, стаючи поруч біля перил.

Єва довго мовчала, дивлячись на воду внизу.

— Так, — нарешті відповіла вона. — Шкодую. Не про угоду з тобою. А про те, що я зробила після. Про життя, які я забрала. Про біль, який я спричинила.

Олексій подивився на неї з виразом, схожим на здивування.

— Ти щира, — сказав він, ніби це було відкриттям. — Вперше за весь цей час, ти дійсно відчуваєш каяття.

— Це щось змінює? — запитала Єва без особливої надії.

— Ні, — Олексій похитав головою. — Угода є угода. І через п'ять днів я прийду за своєю платою.

Він нахилився, спершись на перила поруч з нею.

— Але знаєш, що цікаво? — продовжив він ніби між іншим. — Твоє каяття... воно не зменшить твоїх страждань у пеклі. Але, можливо, змінить дещо інше.

— Що? — Єва подивилася на нього з проблиском цікавості.

Олексій посміхнувся, і на мить в його посмішці промайнуло щось, схоже на справжню теплоту.

— Побачиш, — сказав він загадково. — Якщо твоє каяття залишиться щирим до кінця.

Він відвернувся, дивлячись на місто.

— П'ять днів, Єво. Використай їх мудро.

І він зник, розтанувши у повітрі, як і завжди.

Єва залишилася сама на мосту, відчуваючи дивний спокій. Не полегшення, ні. Не надію. Але хоча б... прийняття.

Вона провела на мосту ще кілька годин, дивлячись на місто, на річку, на зорі, що з'являлися одна за одною на нічному небі. Потім повільно пішла в бік свого колишнього пентхаусу. Вона знала, що не зможе увійти — напевно, поліція опечатала його, як місце злочину. Але хотіла хоча б глянути на будівлю, де прожила цей дивний, страшний рік.

Пентхаус виглядав так само, як і раніше — високий, розкішний, з панорамними вікнами. Але тепер він здавався Єві чужим, холодним, ворожим. Це був не дім. Це була просто клітка, красива клітка, де вона провела свої найтемніші дні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍