Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Єва підняла голову, відчуваючи, як перша іскра надії загоряється в її серці.

— Ви думаєте... ви думаєте, що для мене ще є надія? — прошепотіла вона.

— Надія є завжди, дитино, — відповів священик. — Навіть у найтемнішій темряві. Навіть на самому дні пекла.

І тут голос священика раптом змінився, став глибшим, менш людським.

— Але не для тебе, Єво, — прошепотів він, і Єва з жахом зрозуміла, що це вже не голос старого. — Не для тієї, хто продала душу і отримала задоволення від розплати.

Перегородка між ними раптом зникла, і Єва побачила не священика, а Олексія — з тією ж напівпосмішкою, з тими ж нелюдськими очима.

— Де справжній священик? — прошепотіла вона, відсахнувшись. — Що ти з ним зробив?

— Нічого, — відповів Олексій, знизуючи плечима. — Він просто... відлучився на хвилинку. Повернеться і не згадає нічого. Але я не міг пропустити цей... зворушливий момент. Твою спробу розкаяння.

Він нахилився ближче.

— Але ми обидва знаємо, що це не справжнє розкаяння, Єво. Не справжнє покаяння. Ти шкодуєш не про свої вчинки, а про свою долю. Ти боїшся не гніву Божого, а моєї обіцянки. І це не шлях до спасіння.

Єва відвернулася, відчуваючи, як сльози течуть по щоках. Він мав рацію. Вона прийшла сюди не з щирим розкаянням, а з відчайдушною надією уникнути своєї долі. І в цьому був її третій, найтяжчий гріх — кінцеве нерозкаяння.

— Дев'ять днів, Єво, — прошепотів Олексій. — Дев'ять днів до нашої остаточної зустрічі. Дев'ять днів до вічності.

І він зник, залишивши Єву саму в сповідальні.

Вона повільно вийшла, відчуваючи, як тремтять ноги. Мати чекала зовні, з надією в очах. Але Єва лише похитала головою, і ця надія згасла.

— Ходімо додому, — тихо сказала Єва. — Тут немає для мене спасіння.

Вони вийшли з церкви, і Єва відчула, як темні фігури слідують за ними, шепочуть, спостерігають. Вони тепер були завжди з нею — невидимі для інших, але жахливо реальні для неї.

Повернувшись додому, Єва зачинилася у своїй кімнаті, лягла на ліжко, втупившись у стелю. Вона відчувала себе спустошеною, виснаженою, без жодної краплі надії.

Вона знала, що їй залишилося лише дев'ять днів справжнього життя. А потім — вічність страждань і мук. Вічність без надії, без світла, без любові.

І тоді, лежачи в темряві своєї дитячої кімнати, Єва Мельник нарешті усвідомила всю жахливість своїх вчинків. Не через страх покарання, не через жах перед пеклом. А через справжнє, глибоке розуміння того, що вона зробила. Скільки болю принесла. Скільки життів зруйнувала. Скільки невинних душ відправила в темряву.

І вперше за довгий час вона заплакала — не від страху, не від жалю до себе, а від справжнього, глибокого каяття.

Але навіть в цю мить прозріння, Єва знала, що вже занадто пізно. Її душа належала не їй. І скоро Олексій прийде забрати те, що по праву належить йому.